Невже вона прокинулася поруч,
Духмяна, свіжа, пле́́кана, ясна,
Омріяна, мальована власно́руч,
Твоя наївна дівчинка смішна?
Ногами босими вивчаючи паркети,
Тобою ще нехожених ночей,
Воліє все, що бу́ло до, безжально стерти,
Вона вмикає блиск твоїх очей!
Наповнений, по вінця аж налитий
Бажанням чи то жінки чи весни,
Ти відтепер вразливий і відкритий
І в плейлисті про неї всі пісні.
А на губах лишень відбитки сонця,
Залишені втікачкою на згадку.
Вона пішла, розплівши свої коси,
Вона пішла, співаючи веснянку.
увидел Ваше новое фото, Юля... просто поражен, какая Вы разная на них, просто неузнаваемая, всё время какая-то иная...вот такая же Вы и в своих стихах, часто таких непохожих...такое впечатление будто маятник Вашей судьбы качается слишком быстро, будто Вы живете в другом измерении времени, чем то отличающимся от обычного...
тепла и радости Вам в Вашем мире.
Юля Гармаш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Залишилась би хоч на каву... 
