Якось у дитинстві мій велосипед
Потрапив зі мною в страшне ДТП.
На швидкості десь кілометрів під десять
В годину збив бабцю, яку звали Леся.
Мабуть, таки сильним був велоудар -
Упала бабуся аж на тротуар.
На неї упав також зверху мій ровер,
І я був на бабцю упасти готовий.
Та милував Бог, я упав з нею поряд,
Почув як уста її злісно говорять:
"Абис ти, немите дитя сатани,
Наклав неодмінно собі у штани!"
Злякався, зізнаюсь, нечасто буває,
Коли тебе бабці отак проклинають.
Заскочив на ровера, “вибачте” крикнув,
Із місця пригоди утік швидше вітру...
Минули роки, де мій ровер не знаю,
Зате бабцю Лесю з тих пір споминаю.
Говорять кого бабця Леся прокляла,
Того неминуче та доля спіткала.
А я вже втомився ховатись від долі,
То в хащах, то в гущах, то в нетрях, то в полі.
Та вирішив все ж нехай буде, що буде,
Можливо та доля мине чи забуде,
Не жити ж постійно мені у страху!
Та знов бабця Леся на моїм шляху
Зустрілась на цвинтарі, ще й проти ночі
І голосно крикнула, глянувши в очі:
"О, виросло, вмилось дитя сатани!"
Прокляття збулося. Наклав у штани…
