Прозориться день в кришталевій оправі,
І мружаться вікна від сонця цілунків.
На пригірку сніжнім натхненно так славить
І зиму, і світ увесь, - гайворон лунко.
Осяйно-блискучий, у масть чорносливу,
Злякатись чи ні? - водить оком крилатий.
А потім підскочив до мене й поштиво
Немов би вітаючись, каркнув завзято.
І я розсміялася дзвінкоголосо:
Чого іще треба людині для щастя?
Коли навіть птах, цей маленький філософ,
Стрічає мене, як подругу найкращу.
Ой, як мені подобається, коли Ви смієтеся дзвінкоголосо, співаєте, радієте ранкам та іншим дивам природи! Я розумію, що потрібне і таке, і інше. Але все ж вірю, що радісне - це і є Ваше справжнє. Хоча писати журливе легше, уся поезія - ніби за означенням, печальна: розлуки, розпуки...
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дійсно, писати про журливе набагато легше...Ще раз дякую, Таню...
прочел Ваше стихотворение и подумал, что проживаешь жизнь,а маленьким радостям умеешь радоваться только в детстве,хорошо,если Вы сохранили хотя бы часть этих способностей,может это об этом говорил Иисус призывая нас быть,как дети?
Ірина Хміль відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00