У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:
Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Знов і знов проросте воно,
А душа у зневірі з о́страхом
Зо́всім ви́чахне наніве́ць –
І стара із трухлявим ко́стуром
Напророчить мені кінець,
Де у муках душа пожертвою
Поховає зневіру й страх…
Хай надія горить, не жевріє,
І звиває гніздечко птах!
Серпень 2025 року
