Духмяні трави по коліна,
І вічність стелиться без краю,
Моя зболіла Україно,
Тебе одну повік кохаю.
Убогі, помертвілі села,
Міста, немов пташині зграї,
Із сумом подивлюсь на тебе,
І знов зізнаюся - кохаю.
Люблю я пісню, що навчає,
І слово, що бринить, мов пісня,
Шепчу - тебе одну кохаю,
І за життя, і аж опісля.
Гарний твір! Часто замислююсь, чому ми так живемо? Японці на воді, на камінні вирощують врожаї, а ми жебракуємо, маючи чорнозем. Серце болить за неньку, бо ж любимо її...
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я недавно прочитала відгук *ВАНЬОХИ* на вірш Віталія Назарука, стало так боляче за цих понівечених діток, які не вміють, не хочуть, бояться озирнутися назад, щоб не бачити з чого вони виросли, то що вони можуть побачити попереду,
що вони можуть виростити чи побудувати...
вибачте, що зранку... давайте краще кави
Гарний твір! Часто замислююсь, чому ми так живемо? Японці на воді, на камінні вирощують врожаї, а ми жебракуємо, маючи чорнозем. Серце болить за неньку, бо ж любимо її... 
