Так хочеться ще вірити в добро,
Пройти обабіч сумоти й печалі.
Та світ обманом, наче замело…
І опустилась чорнота вуалі.
А сонце сходить, небокрай горить,
Довкола сипле золотом проміння..
Душа моя чомусь за всіх болить…
Прошу у неба ласки і терпіння:
Любити роси, у яких сльоза.
Попри усе...піднятися - і жити!
Серед своїх хай буду я чужа,
Аби лише облуди не творити.
Невже усім не хочеться добра!
Чому ж тоді так брудно поміж нами?
Не може світ вмістити більше зла…
Й стинає землю паводком й цунамі.
Якої правди правдивої Ти насіяла, Тетянко!!!
Прошу у неба ласки і терпіння:
Любити роси, у яких сльоза.
Так лагідноі любляче терпиш і так терпляче несеш пересторогу. Гарний твір - я під великим враженням!!!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Так хочеться ще вірити в добро!" А коли людина вірить, то обов"язково її почують усі, в кого ще живі душі! Тож Вас, Танюшо, уже почули багато людей приєдналися до ваших думок. Гарний вірш!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Підтримую і розділяю Вашу позицію і щодо "хімічного гару" також.
Очищу я думки
І вчинки, і слова,
Бо світяться зірки,
Бо ще Земля жива.
Тож плекаймо світло в собі
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00