Так хочеться ще вірити в добро,
Пройти обабіч сумоти й печалі.
Та світ обманом, наче замело…
І опустилась чорнота вуалі.
А сонце сходить, небокрай горить,
Довкола сипле золотом проміння..
Душа моя чомусь за всіх болить…
Прошу у неба ласки і терпіння:
Любити роси, у яких сльоза.
Попри усе...піднятися - і жити!
Серед своїх хай буду я чужа,
Аби лише облуди не творити.
Невже усім не хочеться добра!
Чому ж тоді так брудно поміж нами?
Не може світ вмістити більше зла…
Й стинає землю паводком й цунамі.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вам вдячна, що прийняли і таку мою поезію, пекучу. Це вже пишу тоді, коли не залишається іншої ради. Дуже шкода, що цей бруд заважає нам діяти, жити, писати.
Дорога моя! Власне так Всесвіт і захищається від злоби,фальші,брехні,святотатства-повенями,цунамі,.Захищаеться сам,бо його не здатні захистити ми...Дякую.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00