Вокзали плачуть, вокзали голосять.
Мабуть, це прокляття – їхній тягар.
І щастя, і горя вокзалам задосить.
Задосить отруйного диму сигар.
Стоять поїзди – німі глядачі,
Слухають усе, що тримають у тайні.
Там зустрічаються вперше в житті,
Прощаються там, одначе, востаннє.
Мільйони людей, мільйони життів,
Мільйони доль і стільки ж доріг.
Там сльози не раз переходили в спів,
А смуток зненацька народжував сміх.
Вокзали – поети, натхнення і сила,
Пишуть про тебе, про них – і всюди
Лишають на стінах невидні чорнила.
Вокзали живі й відчувають, як люди.
