І знову бачу їх щодня –
Світлини тих, що вже не з нами.
То захлинається війна
Людською кров’ю і сльозами.
Не всі стрічались у житті,
Не з кожним бачилась, дружила…
Чому ж думки такі гіркі?
Чому ЇХ доля відпустила?
Зарання так, бездумно так –
З життя у розквіті, з любові…
В якійсь останній із атак
Упали в трави полинові,
А хтось в окопі чи в снігах
Порвав із домом пуповину…
Відлуння стогне у світах:
- Мій сину, соколе, мій сину!..
І кожна втрата, кожна смерть
Лягає каменем на душу.
Війни лютує круговерть,
Чи світ стає на мить байдужим?..
А пам’ять криком пророста,
Землі і серця тліють рани,
Бо десь зростає сирота -
Без батька втраченого й мами…
І хтось розкаже дітям тим,
Що тато був Герой, загинув…
Що сина дуже він любив,
Помер за нього – й Україну…
Син зрозуміє втрати суть.
Зростуть сини цьогО народу.
Вже проросла жагуча лють
До раші вражого наброду.
В урочий час ударить дзвін –
Живі й оті, хто на світлинах,
Ударять разом, мов один…
І буде вічно - Україна!
#Світлана_Імашева_Данилюк
