Незрячі фігурки
у місячнім сяйві блищать...
І ти завмираєш із ними --
ні жесту, ні кроку.
Блукає по хмарах чиясь незбагненна душа...
І тиша така, що буває
лиш після потопу.
Сніжинка на віях --
бентежна свята простота.
Смола золотиста й калинові грона криваві.
І вийде на плеса під зорі до тебе ота,
яку малював так детально
в солодкій уяві.
Іди за вітрами.
Не стій на порозі -- лети!
Впізнаєш її у купальськім вінку чи у гримі.
В прозорих очах погаси нетутешні світи.
Ми діти землі --
несвідомі, самотні, ранимі
