Казав, що я Богу не буду молитись,
Й лукавому чорту не буду коритись.
Прожив я немало, повинен те знати,
Не можна це слово "НІКОЛИ" казати.
Побачив я Храм, над ним купол як свічка,
Колишиться полум'ям, геть невеличка.
Дзвіниця і хрест, та ще й двері вузенькі,
Був Храм дерев'яний, мав вікна маленькі.
Зайшов я в ту Церкву, хоча й не збирався,
Тут з краю, при вході в притворі зостався.
Стою - напівтемрява, символ життя,
Таке невеселе гріховне буття...
А сонячний промінь, він каже: покайся!
В гріхах своїх скоєних, чесно признайся.
Дійшов до підсвічника, низько вклонився,
Свічки запалив і як вмів, помолився.
За тих, хто пішов, кого з нами немає,
Та пам'ять про них в нашім серці палає.
За рідних, здоров'я бажав їм і щастя,
Щоб радісно й в мирі життя їм удасться.
За Воїнів наших, окремо звернувся,
Просив я, щоб кожен в сім'ю повернувся.
І ворогу треба належне віддати,
Поразки в війні і найшвидше сконати.
Амінь.
Із пережитого.
Жовтень 2025 року.
ID:
1048844
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 03.10.2025 14:29:04
© дата внесення змiн: 03.10.2025 14:29:04
автор: Небайдужий
Вкажіть причину вашої скарги
|
