…і вічні голоси дітей знадвору...
Костянтин Москалець
У двір житлового комплексу
(о шостій ранку!), як на сцену,
вбігає дівчинка,
всідається на гойдалці й
туди-сюди,
вгору-вниз.
Здається, без неї
робочий день не розпочався б.
Поступово сцена заповнюється.
Прибиральниця жмака зужитий пластик.
Двірник зі шланга зрошує газон.
З вокзалу котить валізу жінка.
Бадьоро прямує на роботу чоловік.
Потяглися вервечкою службовці.
Пошкутильгав до супермаркету пенсіонер.
Кіт звично вмостився на осонні.
А дівча все го-
йдається.
На сході й заході,
на півночі й півдні
клубочиться дим над складами,
електропідстанціями й багатоповерхівками.
Президент не підписав черговий указ.
Зухвалі хусити обстріляли авіаносець.
А дівчинка гойдається
туди-сюди,
вгору-вниз.
– Непоганий епілог для трагічної кінокартини, –
подумав сценарист, споглядаючи все це у вікно,
як на екрані. – Так, знаєте: життєствердна,
хоч і сумовита музика, завершальні титри…
Тим часом гойдалка зупинилась.
Дитячий черевик торкнувся жорстви.
І шерех малих підошов
розчинився у гомоні десятків,
сотень,
тисяч
кроків.
