Оповідання
Якось у нашому селі, коли була сніжна зима й стояли люті морози, з’явився великий сірий пес із сумними блакитними очима.
– Чий це собачка? Чия згуба? – запитували односельці одне одного.
А пес був нічий. Тепер нічий. Колись він мав дім, теплу будку і вдосталь їжі. У нього навіть була улюблена іграшка – невеличкий м’якенький м’ячик. Собака любив своїх господарів і вірно служив їм. Але одного разу собі на горе він з’їв сусідську курку, яка заскочила на його подвір’я. Чотирилапий думав, що нічого поганого не вчинив, оскільки птиця перескочила через тин на його територію. Одначе господарі так не вважали.
Люди, яких він так любив, чий двір охороняв, ті, кому довіряв, зрадили песика. Вони посадили собаку в автомобіль, привезли у сусіднє село, залишили біля крамниці та наказали, щоб він сидів тут і чекав їх. А самі спокійно повернулися у своє село. Вдома їх чекало багато справ, і вони швидко назавжди забули про чотирилапого друга.
А собака сидів на тому самому місці, де його залишили, і чекав. Довго чекав, коли за ним повернуться господарі. Та хазяї не приїхали за ним. Ось так він і став безхатьком. Собака спочатку не вірив, що його покинули. Він пильно вдивлявся у шлях і прислухався до звуків автівок. Чотирилапий стомився чекати. Він дуже змерз і зголоднів.
До нього підходили небайдужі люди, кидали щось поїсти. Але більшість людей або боялись й оминали пса, бо той був досить великий, або проганяли чи давали стусанів. Пес усе мовчки терпів і продовжував чекати своїх господарів. Навіть їжу спочатку не брав, бо його ще цуценям хазяї навчили не брати її в чужих. Так і сидів голодний. А коли засинав під сніговим заметом, йому снилися дім і повна миска каші з м’ясцем.
Цілими днями пес вештався по селу і вчився виживати. Він уважно вивчав людей, що приходили до крамниці. Якщо собака помічав добрі людські очі, він тихесенько підходив і привітно махав хвостиком, сподіваючись, що йому дадуть хоча б кусень духмяного хлібчика чи шматочок ковбаски. Чотирилапий добре відчував, до кого можна підійти, і знав, кого краще оминути. Пес-безхатько був великий, сильний, кудлатий, схожий на ведмедя, та дуже розумний. У селі його почали кликати Умкою.
Так і жив Умка під магазином. Зграя таких само, як і він, сільських собак-безхатьок, прийняла його у свою собачу родину. Тепер у нього з’явилися чотирилапі друзі. Він уже не почувався таким самотнім і нещасним, але все одно згадував і мріяв про дім і «свою» людину. Вже й зима минула, і весна добігала кінця, а Умка так досі й не знайшов тієї «своєї» людини, і додому його ніхто не кликав. Він разом з іншими собаками випрошував їжу у перехожих, ганявся за велосипедами та автівками задля розваги і радів, якщо випадали теплі, сухі сонячні деньки. Машини собака тепер не любив, бо у них їздять люди-зрадники.
Життя сірого песика дуже змінилося відтоді, як він став нікому не потрібним безхатьком. Умка тепер добре знав, що таке людська зрада, зрада друга. Але все одно залишився добрим собачкою, хоча боявся довіряти людям. Так і жив – без довіри та любові у своєму великому й доброму собачому серці. Деяким людям пес подобався за його спокійний, але волелюбний характер. Дехто навіть мріяв мати собі такого сильного, молодого й красивого собаку у господі, але не наважувався взяти Умку до себе в дім. Та й чотирилапий не до кожного підходив. Він усе ще чекав на «свою» людину.
У селі жила дівчина, яка дуже любила тварин. Вона мала повен двір котів, а собаки у неї не було. Дівчина мала добре чуйне серце і опікувалась безхатніми тваринами. Вона завжди підгодовувала й у разі потреби лікувала їх.
І ось одного разу вони зустрілися: дівчина і пес. Дівчина саме прийшла до магазину за продуктами. І побачила Умку. Дівчина й собака подивилися одне одному в очі. Пес одразу зрозумів, що їй можна довіряти, бо її погляд був м’яким і ласкавим. Чотирилапий наблизився, привітно помахав хвостиком, запрошуючи до знайомства. Дівчина присіла – не злякалася сірого велетня, поторгала собаку за вушка, почухала животик. А потім витягла з кишені бублик й протягла на долоні.
– На, їж. Бери, не бійся. Більше у мене поки нічого немає. Ось куплю зараз у крамниці сосиску та пригощу тебе, – сказала вона чотирилапому.
Собака легенько підхопив бублик самими губками і згриз, бо дуже хотів їсти. А потім вдячно лизнув дівчину в обличчя. Це він так подякував їй за смаколик.
– Смішний ти, Умка, – розчулилась вона й поцілувала собаку у мокрий, чорний з рожевою плямкою у вигляді сердечка, носик.
Так почалася їхня дружба. Дівчина пригощала песика ласощами, а той віддячував їй щирою собачою любов’ю: давав лапу, приносив паличку та лизав їй руки і лице. А ще Умці подобалося гратися зі шнурками дівчини. Коли вона збиралася повернутись додому, собачка щоразу ті шнурки розв’язував. Так він показував, що не хоче, аби вона від нього йшла. Потім пес став проводжати дівчину додому але собаки, що жили на тій вулиці, де мешкала дівчина, не пускали Умку на свою територію. Одного разу вони напали на сірого велетня цілою зграєю і ледь не загризли. З того часу дівчина заборонила Умці приходити, щоб не сталося із ним лиха.
Дівчина, яку звали Марією, полюбила Умку за його розум і добрі блакитні очі та шкодувала про свою заборону собаці приходити до її двору. Вона давно хотіла забрати чотирилапого до себе додому. Їй так потрібен був справжній друг.
– Та як же провести Умку вулицею, щоб собаки на нього не напали? – журилася Марія.
І дівчина почала розпитувати односельців, чи не погодиться хто з них перевезти собаку машиною до неї додому. Люди боялися брати вуличного пса до себе в автівку. Забрати Умку з вулиці не виходило.
Але одного разу, коли Марія вчергове годувала собаку біля крамниці, до неї підійшов Василь, який теж дуже любив тварин. Вони розговорилися. Марія розповіла хлопцеві про свою проблему з перевезенням Умки. Василь уважно вислухав її й запропонував свою допомогу. Того ж вечора хлопець під’їхав на автівці до крамниці, куди завчасно і Марія підійшла. Та Умка не хотів заходити до машини. Тоді Василь щодня почав теж підгодовувати сірого велетня, щоб завоювати його довіру. Минуло чимало часу. Собака звик до Василя й таки погодився зайти до автівки хлопця разом із Марією.
Умку привезли до Маріїної оселі. Собака обнюхав усе на подвір’ї, з’їв шматочок м’ясця, яке дала дівчина, підставив їй наїджене пузце – щоб почухала, вмостився на порозі дому й солодко заснув. Уперше за кілька місяців собака міцно спав, бо відчув спокій і турботу.
Так в Умки з’явилася нова хазяйка, а у Марії – справжній вірний друг. Тепер у собаки були дім, будка, вдосталь їжі та багато іграшок. Умка жваво та радісно бігав по двору за м’ячиком, який купила для нього Марія, приносив цяцьку дівчині, давав лапу. Марія часто водила Умку на повідці до лісу на прогулянки та до річки купатися. А ввечері, коли дівчина читала книги, пес подовгу лежав біля її ніг, охороняючи спокій своєї нової господарки. Удвох їм було затишно й тепло. Вони стали нерозлучними друзями. Кожен з них цінував і беріг цю дружбу.
На одній з ранкових прогулянок до лісу, які так любив Умка, сталася біда. Марія спустила чотирилапого з повідця, щоб пес побігав по лісу, а сама заходилася збирати стиглі запашні ягоди суниці та наспівувати веселу мелодію. Собака гуляв поруч, не бажаючи залишати свою господарку насамоті. І раптом з гущавини лісу вийшли двоє дужих молодиків. Умці вони одразу не сподобались. Щось неприємне, жорстоке та небезпечне розгледів у них собака. Вони почали смикати дівчину за руки, насміхатися з неї, ображати. Умка швидко став між Марією та її кривдниками й загарчав. Молодики не відреагували на його попередження. Тоді Умка голосно загавкав і схопив одного з нападників за рукав светра. Той закричав, а інший з переляку кинувся навтьоки. Умка пильно дивився у вічі кривднику й зводив щелепи, посилюючи тиск зубів на руку молодика.
– Пусти, я більше не бу-у-у-ду, – заскиглив нападник.
Пес ані рушив. Він продовжував міцно тримати руку кривдника зубами.
– Відпусти його, Умко, – звернулася Марія до сірого велетня-захисника. – Схоже, він і справді більше не буде.
Пес послабив хватку, але не відпускав. Він добре знав, що таким людям вірити не можна.
– Та не чіпатиму я її, облиш мене, – знову проканючив молодик. – Обіцяю.
– Облиш його, Умко, – повторила дівчина.
І пес відпустив нападника. Той, не довго думаючи, побіг наздоганяти свого дружка, чимдуж чкурнувши у діброву.
Умка підійшов до Марії, підстрибнув і торкнувся своїм язиком її вій.
– Мій хороший розумко, дякую тобі за порятунок. Ти таки справжній друг, я завжди це знала, – мовила дівчина до собаки.
Назбирані Марією суниці висипалися з її сумки у темно-зелену траву – годі було тепер їх знайти. Та дівчина й не мала наміру шукати ті ягоди. Вона вчепила Умку на повідець, вивела на лісову стежину, і друзі вирушили до своєї домівки. А коли зайшло сонечко і тихій вечір огорнув землю, Марія довго гралася з Умкою у дворі, кидаючи йому м’ячика.
Дружба дівчини й чотирилапого з того часу стала ще більш міцною. Марія, яка раніше мала наміри повернутися жити до міста, передумала й вирішила залишитися у селі, зі своїми котами та Умкою.
Односельці дивувалися, чому це Марія не їде до міста, і запитували про це у дівчини.
– Я вирішила зостатися у селі. Відтепер у мене є справжній друг. Хіба я можу його покинути? Друзів не кидають. Та і як я без нього у місті житиму? А він же як без мене буде? Нам разом тут добре, – відповідала Марія.
– Гав-гав, таки-так, разом нам добре, добре, – ніби підтакував дівчині Умка, радісно метляючи хвостиком.
Ось так вони удвох у селі й залишилися – худорлява дівчина та її вірний друг, велетенський сірий собака. Цих двох друзів завжди бачили разом.
Це була історія не лише про Умку, а й про людяність та доброту.
ID:
1048805
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.10.2025 20:22:54
© дата внесення змiн: 02.10.2025 20:22:54
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|
