Ця сіра мряка, що повзе, неначе гад,
Лишає в пам'яті свій довжелезний хвіст,
Вливає в груди їй настоянку з полину,
Терновим джемом гусне в погляді очей,
Жене із долі сніжно-білих лебедів,
Що танець шлюбний свій ведуть
На віях чорних.
Ця сіра мряка від набридлого стояння
Набрала плісняви в широкі рукава.
Як же прогнати, як же вимити її
З полотен неба,
Як з нутра її забрати,
З-під лівого ребра,
Що зверху п’яте ?
Ця сіра мряка з’їла голуб́изну неба,
Випила сонце з його соком кисло-світлим
І розповніла, розповзлася, роздобріла,
Як тісто дріжджове, що у теплі стоїть.
І де ж знайти отого гострого меча,
Щоб розсікти живіт марі цій сіро-ртутній
Хоча б для того, щоби випустити сонце
На волю вольну?
Падаю в безодню........ А руки те й тільки можуть, що хапатися... за повітря.
І це відчуття не покидає з того часу, коли вперше побачила людину з широкими лампасами...........
Любонько, Ви Сонечко.......... Ніжне, лагідне. Та інколи тАк може припекти!!!!!!!!!!!!
Всі бактерії вимруть.
Люблю Любоньку........... Обнімаю та дякую за шедевр.
Тихо грає музика щось інтимне і глибоко ліричне, філіжанка кави і декілька ковтків коньяку, тверде печиво "Марія" на дерев'яній тарелі, м'яке світло лампи вихоплює на столі білий папір, шарикова ручка, комп ще не включений, і повільно поетеса бачить всім своїм серцем, як повз неї проходять сонячні промені, як сонечко починає грати на вікнах її оселі... Виявляється, що це сонце тільки на мить пішло в забуття, бо воно ніколи не щезає, тільки час від часу відпочиває...