Принадно очі світяться мені,
І, посміхаючись чарівно, губи
Відкрили дивні білосніжні зуби…
Ласкавий шепіт… Хвилі вогняні
До серця мчать. Мана це, а чи ні?
Чи вірити в ці обіцянки любі?
А може жар цей, що горить для згуби,
Ховає холод нищівний на дні?
Так над землею сонною порою
Вогнистою дугою золотою
Проріже темінь ясний метеор.
Горить він, іскри сипле і несеться,
Блищить неначе зоряний узор, –
А в глибині холодним зостається.
Максім Багдановіч
Прынадна вочы ззяюць да мяне
Прынадна вочы ззяюць да мяне;
Чароўна усміхаючыся, губы
Адкрылі буйныя бялеючыя зубы…
Ласкавы шэпт… Гарачай хваляй мкне
Кроў к сэрцу маяму. Мана ўсё або не?
Ці верыць мілым абяцанкам любы?
Мо гэта жар, пылаючы для згубы,
Хавае сцюжу пад сабой на дне?
Так, іншы раз, над соннаю зямлёю
Агністаю дугою залатою
Прарэжа цемень яркі метэор.
Гарыць ён, іскры сыпе і нясецца,
Бліскаючы мацней ад ясных зор, —
А ў глыбіні халодным астаецца.
