_____________________________
5___________________________________
Ось, хутчіш додому. Там – невелике чаклування над собою. Цікаво, якою він мене запам’ятав? Ще малим дівчиськом з двома косами та завжди в екстра коротких спідницях, що ніби вирізняли безмежну довжину ніг. Так були ж часи… Коли просто тягнуло на всякі пригоди. Коли на місці довго не могла всидіти. Коли могла подзвонити о 2гій годині ночі і просто сказати «Приїзди до мене. Давай поговоримо!» І він, будучи старшим всього на пару років слухався, і покірно приходив на будь-який поклик. А, може, пам’ятає він мене зовсім іншу. В подертих джинсах, кедах, масивних футболках та завжди заплутане волосся. Мінімум макіяжу, максимум екстриму. Або, коли в 11му класі пофарбувалась в білявку. Ще один «заскок». Дань хворобливому дитячому его. Завжди в рюшах. Завжди в рожевому. Страшно згадати. Але що ж одягти зараз? Який образ доведе мою нинішню сутність? І ось тут одвічна жіноча проблема. Коли повна шафа одягу. А одягнути на себе просто нічого. Так почнемо вибирати. Можна звичайно нарипити кеди, якусь чергову прінтову футболку, зачесати «хвостик». Але для чого? Щоб здаватись знову тою малою невігласкою, що навіть подорослішавши, залишилась у своєму образі. Ні, так не будемо. Що ж ось йде парад класичних костюмів. А–ля починаюча бізнес-леді. Вся така строга вишуканість. До них ще йдуть модняві кабли. Високі та дуже дорогі. Але яка жінка може встояти перед взуттям? Тим паче фірмовим. Тим паче, якщо сам статус зобов’язує. Але якщо так заявитись буде, мабуть, надто офіційно. А що занадто, то – не здраво! Потрібно бути в правильній «уніформі». Не надто відкритій, не надто закритій, не надто промовистою, але все ж сексі – пексі. Щоб не показатися зарозумілою і не бути простушкою. Короче, потрібно бути справжньою. Тож, беремо цю зелену сукню. Високі підбори і сумочка – обов’язкова. Викликаємо таксі, і, для ефектності появи, солодкий парфюм. Все, образ завершено. Для сущої правдоподібності зайнятості – запізнюємось на 10 хвилин. Ось так. «Все, ми приїхали», – говорить таксист. Виходимо. І ось стоїть він. Відразу, як обірвалось все всередині. Гарний, високий. В красивому костюмі. А в руках обожнювані червоні троянди. Що може бути прекрасніше, ніж чоловік в очікуванні. Тільки чоловік який дочекався. Ось ця іскра в очах. За що я завжди потрапляю в його полон? Що змушує моє серце так туркотіти? Що надає цьому чоловіку такої магічності? Він – нереальний. Просто магніт. Якось все так, неоднозначно. Боже, не чіпай мене, бо розчинюсь в тобі як цукор в каві. І ось цей довгоочікуваний діалог:
– Привіт! Яка ти гарна, як завжди. Я ніколи не бачив нікого гарнішого.
– Дякую, ти мені лестиш… Але ти також виглядаєш пречудово. Став такий статний…
– Ой…давай тільки без цих фальшивих компліментів. Добре? Не для цього ми сюди прийшли. Просто, давай нарешті поговоримо. Скільки не бачились…
– Так, життя проходить. Все змінюється. Ми також.
– Де тут можна посидіти, погомоніти?
– Ось тут є містечко. Давай заглянемо туди.
– Мало не забув. Ось квіти. Тримай. Наскільки я пам’ятаю твої улюблені?
– Так, ти завжди вмів дарувати квіти. Завжди вибирав найгарніші. Дякую.
Тож, далі – все по сценарію. Балачки про роботу, смішні ситуації, ніби й не було розлуки. Просто вир емоцій. Потім пару повільних танків. Взагалі що таке танок? Можливість побути ближче з коханою людиною, просто обійняти або просто потонути в обіймах. І чому він знову щось шепоче на вушко? В цей момент не важливо, що він говорить. Важливо як. Тоді всі слова звучать, як магічні заклинання. Ось так. Коли отямилась вже було о пів на першу. Так, час пролетів непомітно. Потрібно прощатись. Він стоїть, немов зачарований. А можна тебе провести? Ось цього питання більше всього не хотіла чути. Не можна відповідати так…і ніяк не сказати ні. Просто прірва. Боже, що ж робити? Якщо скажу «так», то уже сьогодні ми будемо нерозлучними. Ні. Треба бути сильнішою за це все. Тож, скляний погляд і відповідь: «не переймайся. Я сама доїду на таксі. До зустрічі». І перед самим входом в машину, тонкий і тендітний поцілунок в щічку. Як він міг. Просто ж хочеться залишитись, відчути весь потяг кохання та страсті, що обіймала нас колись! Але ні. Не можна, тому просто посмішка у відповідь. І тільки від’їхала, смс на телефон «Дякую за найчудовіший вечір в моєму житті». Отак він уміє. Так до ранку, майже не спала. Просто продивлялась картинки цього вечора в голові. Просто прокручувались кадри з минулого. Просто виринало питання, чому це так сталося? Чому життя нас розвело? Так, я все давно вже йому пробачила. Але більше все-одно нічого не вийде. Це була остання думка, що промелькнула в голові та сон одолів. Було ще пару годин до ранкового підйому. Пару годин приязного відпочинку. Пару годин, що мали врятувати від сп’янілої, агресивно – істеричної вакханалії за минулим.
ID:
429802
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.06.2013 17:46:48
© дата внесення змiн: 06.06.2013 17:46:48
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
