Чому б не назвати нарешті все своїми іменами,
розлити у чаші напівпорожні чаю - по вінця.
Трьома кроками пізніше і попереду не стане місця.
І куди діватись? І хто залишиться з нами?
Спекотного літнього вечора чи приморозком на світанку
я пахнутиму ароматами нереалізованих бажань. А от
в той час на півхвилини швидше якийсь незграбний ідіот
буде тішитись присмаком запашної кави. З початком.
З початком цих думок паралізується феномен свідомості.
Рипить, наче двері на закинутому горищі
мій вереск від того, що на півроку пізніше
я ходитиму цими вулицями у пошуках чогось кращого.
Безнадійно кращого. Хіба на кожну річ навколо
понаклеюю стікери, й понаписую справжні імена.
Про мене надрукують газети:"Знайшлась нова божевільна".
Хоча й не така нова. Але вільна, справді ВІЛЬНА!
До коріння волосся. До запаху застарілості.
До присмаку кави в горлянці того ідіота.
Чому б не назвати світ чимось на кшталт "компота".
Все одно від цього сутність його не зміниться.
