Ой думи, чому ви мої думи,
Так схожі на осінні тумани,
Ачей це вітер вгамував струни,
Досягши звук серця серенади.
Тоненьке гілля, ледь-ледь бринить,
Щоразу губить сріблясті роси,
Красу уздріти можна лиш на мить,
Збере в потік їх, до землі осінь.
По стовбурі котяться донизу,
Який той шлях, перепони щораз,
Невже зненацька, мають провину,
За те, що пробудилися в цей час.
Росі б, як думці, щоб не журитись,
Сховати блиск, що вдасться, як мрію,
Таїти в серці, в корі зігрітись,
Не втратити душевну надію.
Най при землі врешті знайдуть спокій,
Предавши краплю, силу деревам,
А думи ж вільно, злетять, як сокіл,
Бо віра є, до життя не вмерла…
Туман розвіється, ясне сонце,
Прокладе новому дню світлий путь.
02.12.25 р
Дуже гарний вірш. Чудово написали метафори розмовляєте з природою душевно. Ой думи, чому ви мої думи,
Так схожі на осінні тумани,
Ачей це вітер вгамував струни,
Досягши звук серця серенади.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
