Частина 1
- Поява -
Я помер. Але водночас — народився.
Дикий жах роздирає мої груди від усвідомлення того, що я мислю,
хоча не повинен. Або ж мені так здається.
Думки у моїй голові створюють суцільний хаос: вони закручують мене в шалений танок, немов я потрапив у самий епіцентр урагану.
Та все, що я здатен робити, — лише думати, відчувати й усвідомлювати.
Я пам’ятаю все.
Я — немов шалена машина, яка вивергає нескінченні потоки інформації, що заповнюють простір навколо мене. Простір і я — одне ціле, але я не владний над ним. Я не владний над собою. Страх від того, що я нічого не можу змінити, сковує мене, немов кам’яну глибу. Хоча яка там глиба — я всього лише кількакілограмовий пакунок, що не може дати собі ради.
Я — немовля і чітко це розумію.
Хоча у вихорі думок я ще не знайшов тієї, яка б пояснила, як саме це можливо. Мені здається, що лише щойно я отримав смертельне ножове поранення, і все згасло в одну мить. Я відчував, як перетворююсь у щось інше — суцільне, невагоме. А вже за мить я тут: закутий у тіло немовляти, відчуваю власну сечу, яка самовільно витікає з мене, і можу тільки спостерігати.
Я не знаю, як це все сталося, але пам’ятаю…
Спочатку була тиша. Суцільний вакуум і спокій. Буття без відчуття часу й простору.А потім раптом усе вибухає світлом.
Білим, немилосердним, холодним — як ніж, що вбив мене колись.
Я відчуваю, як протискаюсь крізь щось навколишнє.
Якісь великі руки торкаються мого тіла, і я кричу, щоб мене відпустили, але мій голос застрягає всередині горла. Він душить мене. І я ненавиджу цю безпорадність, цей контакт, цю чужу шкіру, що бере на себе право огортати мене.
Я хочу вирватися. Але не можу навіть повернути голову.
Гул, голоси, подихи.
Але мої вуха ніби хтось затулив ватою.
Жіночий голос:
— Він такий маленький… — каже вона.
А в голові стрибають сюжети, як на старій кіноплівці: кохана жінка, пес, зброя, обличчя людини, яку я мав убити, гроші, море, кров…
Мене загортають у теплу тканину. Я відчуваю її шорсткість усім — нинішнім — тілом. Відчуваю стукіт власного серця. Кров б’ється з шумом по напівпрозорих венах. Я не контролюю навіть поворот очей: світ смикається плямами та тінями.
Мене несуть коридором, і я ловлю уривки розмов:
— Гарний хлопчик.
— Спокійний.
— Наче вже все знає, правда? Дивиться так… дивно.
Я знаю. Я знаю занадто багато.
Мене приносять у кімнату.
Вона маленька, заставлена старими меблями:
полиці, комод, крісло, старе вікно, крізь яке пробивається сірий англійський світанок.
Запах дерева, пилу, книжок і чогось терпкого.
Я чую чоловічий голос:
— Він наш? Правда наш? Я не можу в це повірити.
— Наш, — каже жінка. — Нарешті.
Наш?
Це слово звучить так, ніби я належу їм.
Вони володіють мною. Як річчю без минулого.
Але я — не їх. Не їхнє минуле.
І, наскільки мені здається зараз, — не їхнє майбутнє.
Жінка сідає в крісло, тримаючи мене на руках.
Я чую її дихання — швидке, схвильоване. Наївна.
— Його потрібно погодувати.
Вона розстібає сорочку. Мені це подобається. Я бачу білі, налиті жіночі груди перед самим моїм обличчям. Мій мозок збуджується. Її сосок — пружний, великий — лише в кількох сантиметрах від моїх губ.
У памʼяті миготять уривки сцен, коли я вже відчував дотик жіночих сосків. Я знаю, яку насолоду вони викликають. О, Так! Я знаю, що робити з ними.
І я хочу цього.
Моє тіло раптом тягнеться вперед. Мимоволі. Інстинктивно.
Я відкриваю рота, щоб поглинути цей дар, що відкрився мені.
Але замість глухого стогону чую дивне чавкання — і це збентежує мене, бо цей звук видаю я сам.
Моя свідомість не встигає за власними реакціями. За секунду я відчуваю щось жирне й тепле на язику.
Молоко.
Ні. Ні. Це не я.
Це не те, чого я очікував.
Це не моя дія.
Це рефлекс.
Жінка скеровує мене до себе, підтримує потилицю — і моє маленьке, огидно слабке тіло починає смоктати сильніше.
Механічно. Ритмічно. Неначе це єдине, на що я здатен у цьому житті.
Тепла рідина вливається мені в рот.
Солодка. Тягуча.
І від цього мені стає бридко. Сором накочується хвилею.
Я п’ю чужі виділення. Чужу тілесність.
Чужий дар, якого я не просив.
І найгірше — мені подобається смак.
Але я напружений, бо увесь цей час, за всіма моїми діями, за дивним таїнством між мною і цією жінкою, спостерігає — Він!
Інший чоловік.
Він сказав що він мій «татко».
Я відчуваю, що роздвоююся.
Я чую себе зсередини: дорослий голос кричить:
“Зупинись!”,
“Не смій!”,
“Це не ти!”
Та тіло смокче сильніше. Ковтає. Задихається від жадібності.
Жінка усміхається:
— Бачиш? Він голодний. Наш хлопчик голодний.
Я не ваш. І не хлопчик. І я не голодний.
Але моя тілесна вʼязниця робить мене брехуном.
Смак молока стає нав’язливим. Я відчуваю, як мене затягує ця потреба. І тоді я розумію:
Я не тільки приречений на це тіло.
Я приречений на всі його слабкості.
У цей момент жінка нахиляється ближче й дивиться на мене з тією наївною любов’ю, якої я особисто ніколи не відчував ні до кого.
Вона шепоче:
— Ласкаво просимо додому, малюче.
ID:
1051377
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Міф
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 13.11.2025 17:36:52
© дата внесення змiн: 13.11.2025 17:36:52
автор: Лада Квіткова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво! 
Дякую! 
