Я вибачаюсь перед Вами, на колінах,
що був таким, дзвонив лиш в вихідні!
Я доторкнусь до вас, о рідні стіни.
В кожній цеглині є життя батьків...
Лиш ви одні, в ночі не досипали,
Ви все чекали, поки син прийде.
Ви до порядку, батько закликали,
а матір бережно казала : "все мине".
Лиш тільки Ви, неначе на змаганнях,
у мене вірили, коли йшов у життя.
А я, ні разу, не зробив зізнання,
як Вас люблю, всіх Вас - моя рідня.
Були часи, коли доволі важко,
коли ні грошей, ні даху нема...
І тільки Ви мене, мов тую пташку,
брали до себе, ніжно обійма.
Бувало так, лежиш і лихоманить,
в краю далекім, де рідні нема.
"Сину ти як?" - телефонує мама,
"тривожно щось, і на душі біда...
Ти вибачай, якщо потурбувала,
якщо від справ тебе відійняла,
ти лиш скажи, бо я всю ніч не спала,
здоровий ти?" - тихенько так спита.
Нас розділяють сотні кілометрів,
і серед них ліси, річки й поля,
та сердце мами - надзвичайний сенсор -
завжди почує, якщо є біда.
Нехай роки, що швидко пропливають,
дарують Вам, лиш спокій та любов,
бо Ваше сердце нас завжди прощає,
який би гріх не взяв на себе, знов.
14.08.2012
ID:
540126
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.11.2014 00:54:28
© дата внесення змiн: 07.08.2015 12:33:40
автор: Володимир Царенко
Вкажіть причину вашої скарги
|
