Ми проживаєм дні пусті, трагічні;
Себе питаю я: чи маю право
Гулятися в пусту метафоричність
Та доганять якусь суєтну славу.
Нам предки честь і дух заповідали,
Діла достойні, жертвенність священну,
А ми в азартні ігри їх програли
І заповіт сховали в млу буденну.
В пророків воями сліпими стали –
Пішли за одноокими вождями,
Як продана худоба ми стояли
Із язиком прикушеним й губами.
Ілюзії були для нас знамена,
Сьогодні ж один одного кусаєм,
Росте в нас ненажерливість мерзенна,
Свій шлях колючим терном засіваєм.
Вироджується в зло народ проклятий,
Земля в раю стернею стала криться...
На нашому посту ми стали спати,
А ті хто будить нас – душею ниці.
Ганьбу довічну всі ми заслужили
В цій нашій грі – зайці де і шакали.
Нас ще живих в непам’ять осудили,
Під бур’яном без честі поховали...
Димитър Златев
Бузпътица
Живеем дни безсмислени и жалки
и аз се питам имам ли днес право
в игра с метафорични залъгалки
да гоня някаква суетна слава.
Предците чест и дух ни завещаха,
дела достойни, саможертва свята,
а ние на хазарт ги проиграхме
или на завет крихме се в мъглата.
Ний - слепи самуилови войници -
вървяхме след водачи еднооки,
прехапали в страх устни и езици
като добитък за пазарна стока.
Илюзиите бяха наше знаме,
а днес ръмжиме всеки срещу всеки
и всеки в алчността си по-голям е,
и сее тръни в своите пътеки.
В проклятие народът се изражда,
земята райска - в келяво стърнище…
А ние сме на пост - заспала стража,
будители на ясла - духом нищи.
Позора си сам всеки заслужава
в играта на на зайци и чакали.
Осъдени приживе на забрава,
под бурени без чест и дух заспали…
