Лихоманить.
Чи то від спалахів образ,
чи від самої себе - не визначу.
Клякси капають замість слів
на усіх, хто поряд
бажає розвінчати мою самотність
невизначену.
Доброзичливою бути солодко,
але прикро, настільки прикро,
коли навіть людина пересічна в автобусі
на твоє добро скривиться дико.
Усередину влазить демон,
чи демониця- яка різниця.
Я боюсь показуватись на люди,
коли порвана моя спідниця
від доторків гострих поглядів,
що по шву розрізають зіницями.
І не сниться вже білий сніг,
наче зідерли і його. Вбивці.
Варто було б зачинитись повністю,
або стати такою, як "інші" -
наприклад, казати пересічним голосно,
як пасують їм їхні лиця.
Ніби тих в запасі ще безліч.
Їх продають у кожній крамниці.
А на мені лише одне,
та справді рідне - моє обличчя.
І знову кляксами цю злість вгамовую,
або ж про себе кричу на "інших".
Та ні, таке існування мене влаштовує.
Лише лихоманить. Коли б не гірше...
