Осінь. Дощ. Холодний вітер.
Знов ти йдеш крізь морок світу,
Мов нічого не змінилось
З того часу, як ми вільно
Вирішили розірвати
Всі кайдани, бо за грати
Вже нікого не посадять.
От нарешті й буде свято!
Ми гадали, що так буде,
Бо ми, звісно, всі тут люди,
Прагнемо життя, що краще,
Прагнення ж не приймеш натще!
Бо ж умови неприйнятні,
Та дозволити ми свята
Геть не можемо ніколи...
Це так само, як у полі
Працювати з ранку вночі,
Але ж відпочити хочуть
І душа твоя, і тіло,
Та ти кажеш: "Що ж, ми живі,
Хай бракує думки, волі
Але ж завтра, може, зробим
Те, що зараз ми не в змозі,
Бо на довгої дорозі
Ще не бачимо кордонів.
Що з того, що люди стогнуть,
Та ніхто не може спати,
Бо не знає, чи жив тато,
Чи матусю знов зустрінуть
Діточки в садку у тину?
Чи зустрінуться родиной...
Що ж то з нашою країной?
29.09.2026 23:55
ID:
1069694
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.09.2026 23:59:46
© дата внесення змiн: 19.10.2026 23:17:27
автор: Talia
Вкажіть причину вашої скарги
|