Сонце світить, а на лаві сидить тьотя Клава:
- Ну навіщо нам здалася та вільна держава!?
- Я й кажу, я солідарна,- каже їй Петрівна,
Що мені із того що Україна вільна!?
- Треба просто домовлятися, - вторить їм Маруська.
- Мені все одно яка: українська чи руzzька!
- Що, Микола, сидиш мовчки, як то ти гадаєш?
Така хитра в тебе пика, ніби ти щось знаєш…
- Що робити будеш Клавка, як я виб’ю двері
Та займу разом з майном пів твоїй оселі?
- Ти, Маруська, більш не будеш ляси тут точити,
Своїм руzzьге язиком ноги будеш мої мити.
Ви усі та ваші діти - мої кріпаки.
Розмовляти, як дозволю, пошепки й на ви!
- Ви що, баби, подуріли, нащо мене бити!?
Треба може добрим словом мені догодити!?
Ви би краще тренувались нижче нахилятись
Та писати чолобітні, та в багні валятись
Годі, баби, як скажені дертися на мене
Ви забули, «добрі фєї», «домовлятись треба»!?
Я ж вам тільки власні плани щойно розповів
Та й не факт що я робити власне це хотів.
Ви ж казали, що з маніяком треба домовлятись,
Ще нічого не зробив, а почали пручатись!?
Тож, гадаю, на питання ваше відповів!?
(Майстром створена картина краще всяких слів))).