Невже втрачаєш хист до ворожби, зозуле,
чи співчуваєш? Щось та й напророч…
Мов дика ружа запилюжена—минуле.
Бува, до нього доторкнуся хоч-не-хоч.
І навесні кульбаба розцяцькує пагорб
не сотнями, а тисячами жовтих сонць,
у вишині шукатиме лелека пари,
охриплий джміль потягне грітись до осонь.
А потім радість колихатимуть жоржини
довкола біло-голубих хатинок-скринь.
Між споришів, ожин зав’юняться стежини,
у далеч побіжать стрічати синю синь.
Вздовж вулиці постануть явори у рюшах.
Садки оглянуть і куценькі городи.
Нам, дітям, з-за межі стара сусідська груша
під призьбу нищечком підкидує плоди…
Це так давно було, що й роки посивіли.
У дверях перержавів не один замок.
Ні, ті оселі не котеджі і не вілли—
Та лиходіїв вже не стримає кілок…
Мов дика ружа запилюжена—минуле.
Життя, немовби тінь від вітру, промайнуло.
У 60-70рр. у селі хату господарі знадвору не замикали,
а просто спирали на одвірок кілок як знак того, що вдома нікого немає
Дитинство наше босоноге,
Теплу згадку несе через роки.
Зворушливо та майстерно, дорога Валентинко! Щастя Вам безмежного, душевного тепла та сонячного настрою!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цікава елегія, Валентино! Завжди сумууєш за тим, що кануло у вічність)) 
