Ти не бачиш мене сліпо,
ні мізерності моєї, ні величі,
а я полем зчорнілим сумую за літом,
гублюсь світлом
ліхтарним увечері…
Я словами по коліях і по дорогах,
по нитках шовкових електроліній…
Скло з наших вікон розбитих в долонях
застрягло…
Я ж знав, як розбиваються мрії,
та вірив…
Я дощами, снігами, та марно все…
Ти не бачиш мене сліпо,
навіть коли дивишся зблизька в лице…
Все що було – відбуло …
прожито…
