|
Сонце ховається за обрій….. літній, яскравий день поспішав на відпочинок. Небо ледь-ледь сіріло, де-ін-де виднілась блакить. Над річкою тихо, лише час від часу шурхіт у зіллі та жаб не чути, їх весілля вже пройшло. Спека всіх доймала, напевно зморені, чекали прохолоди. Зненацька хлюп і знову хлюп», це у воді рибки заводять танці. Вода кругами, то ближче, то далі, ставала з фіолетовим відтінком, а на фоні багряного заходу ледь рожевіла, за мить темніла.
Вони стояли біля річки. Наталка - струнка, доволі височенька білявка, волосся розпущене, ледь дістає до пружних грудей. Сергій стояв поруч, немов Геракл, чорнявий красень, не міг від неї відвезти очей. У неї ж очі смарагдові, світлі-світлі, ніжний, добрий, щирий погляд його причарував.
Він ніжно обійняв за плечі, ловив уста не міг відпустити, здавалися йому солодкі, ніяк не міг насолодитись. Тулилася, немов дитя, в його обіймах потопала. Сама ж тремтіла, почуття свої ледь приховувала, в душі страждала. Солодкі поцілунки п`янили, ледь стримувалася, щоб не сказати кохаю, бажання бути разом, горіло та мала силу змовчати. А, як віддатись тій спокусі, щоби і слова не проронити? Трепіт у серці та на душі гірко, журба бере. Коли побачить свого друга?
Ось зараз, в останній вечір, можливо востаннє взяв її за плечі. А, що завтра рано на світанку? Ні, не буде вона радіти ранку!
Літній вечір догорав, а він так ніжно цілував і вже потопав в її обіймах. Чоло, уста, все обличчя цілувала, зваблювала, його бажала. Раптово різко відхилила, неначе погляд свій втопила, десь там, на глибині річки.
Підступала прохолода… Зненацька, качка закричала. Вони здригнулися та погляди їх обіймались. Сергій труснув головою, здавалося захмелів,
-Ти поспішаєш? Адже сьогодні останній вечір.
Йому долонею уста прикрила,
-Ти не кажи так, прошу, не кажи. Скажи чому й навіщо нам усім потрібна ця війна? А я ж благала тебе не йди, боюсь біда прийде неждана, чи може я тобі не люба? Нащо покидаєш? Навіщо дав згоду? А чи я маю, не гарну вроду, щоби покинув і поїхав?
- Наталко! Навіщо ведеш таку мову? Адже ти знаєш, кохаю! Я тебе кохаю! І відчуваю твої почуття теж такі.
Знов поцілунки, ледь вирвалася. А він хвилюючись,
- Чому мене відштовхуєш? А якщо це востаннє, ти ж знаєш не всі повертаються з війни.
- Мовчи, прошу мовчи!
Схиливши голову, погляд під ноги,
- Нехай!
Вже ніжно поцілувала його в уста, прошепотіла,
- Нехай так буде, візьми мене… буду твоя
Край неба в легкому тумані повний місяць, ледь-ледь помітно переливався. Деінде виринали зорі, час від часу несміливо мерехтіли. Навкруги тиша, неначе ніч все заворожила.
Світало… перший спів зяблика розбудив Наталю, не могла поворухнутися, боялась його розбудити. Ковтала непрохану сльозу, як тепер можна мене залишити!- подумала та раптом себе сварила, якась дурня лізе в голову. Пригадала, як він все шепотів їй, що солодкі вуста, що кохає.
Від річки чути часте хлюпотіння води. На протилежній стороні річки в очереті виднілися дві качки, час від часу ховали голови у воду, стирчали лиш одні хвости.
Наталя тихо піднялася, неподалік, під кущами, побачила великі три ромашки, поворожити захотіла. Біля річки кидала пелюстки, все добре, кохає, остання пелюстка плила по річці.
Сонце освітило обличчя Сергія, відкривши очі, подивився на телефон, зазирнув до річки, покликав її,
- Ходи до мене, сонце моє, будемо вже збиратися. Нас ніч з тобою благословила, була за свідка, тепер ти мені перед Богом дружина. Дочекайся, я тобі вірю, тільки дочекайся.
До села зовсім недалеко.Обіймав її і знову цілував, немов із уст пив нектар, вона теж не хотіла відпускати. В грудях тягар, наче камінь ховався, а він йшов усміхався. Серце щеміло, як було радіти, останні хвилини разом. Ніжно дивилася на нього, ловила погляд той, ласкавий, чогось боялась. Як не боятись, адже йде воювати, захищати неньку - Україну від кремлівської навали, чи від чеченців, від всякої багнюки, яка там розвелася в росії.
Холодні руки.. стали немов лід, коли дивилася автобусу вслід, який набирав швидкість, їхав до Києва..…
Пройшло два роки… всього було. Пів року дзвінки, листи, а потім на передову. Журба і біль, переживання і страждання. Стільки недоспаних ночей та не вмирає надія і надихало на життя, маля, що під серцем носила.
Та з часом зовсім обірвався зв`язок, три місяці лише одні страждання, ні звістки, ні листа. Якби ж він хоча б взнав, що вона носить дитя.
Пішла до церкви… Боженьку просила, щоб повернувся, чи дав про себе знати. А вечорами, зі сльозами на очах, тужні пісні малюку співала. Сергійко неначе розумів, дивився на матусю так уважно, неначе щось сказати їй хотів. А очі, ті очі, то від тата і вона вже думкою багата, повернеться, обов`язково повернеться.
Того вечора вороги йшли в сторону Авдіївки, бій був жорстоким. Стріляли, смерчі, гради, гаубиці, міномети, земля здригалася, стогнала від снарядів.
У одній із зруйнованих хатин, їх троє залягло, всі молоді, неначе відрізало від світу. Урвище за урвищем, немає рідної землі, побачили, як зайшов ворог. Раптом голос тихий-тихий,
- Синочки, ось сюди, сюди йдіть, тут не знайдуть вас. Старенька, зовсім немощна бабуся гукала їх, в на пів зруйнований погріб.
То напевно доля, думав Сергій, були би в полон потрапили всі. Та якби ж то сам, пішов би на пролом, а там, що було б так і було. Та хлопців шкода, всі ж молодші нього.
Вже добре чути чужинців голоси, за комірці стала сипалась земля.
Згодом тихіше чути, лише сміх й декілька матюків.
Дивилися один на одного, як налякані лані та раптом усмішка з`явилася на обличчях, Сергій витрусив землю й пошепки,
- Напевно пішли пити, хтось з них кричав, щось про горілку, мабуть таки питимуть.
Старенька перехрестилася,
- Зараз нап`ються, треба почекати.
- Бабусю, а ви тут самі не боїтеся? - раптово хтось із хлопців запитав.
- А, що вже мені, онуку? Дідусь два місяці, як перед Богом представ, не піду звідси, он, там в городі його поховала. Як на життя, то виживу, а ні, то так і буде. Мені вже вісімдесят, може досить жити. Їсти дещо є, он в ящику, то ж не пропаду, а там дивись, ця клята війна й закінчиться, може опам`ятається росія.
Сергія немов током пронизало,
- А може з нами підете, ми допоможемо. В якомусь селі, де не стріляють, вам знайдемо хатину.
- Ні, дякую! Я діда любила, мені покинути його не сила. Ось вже зовсім стемніє, у тому напрямку повзіть, - старенька показувала рукою на захід.
Аж через три дні випала нагода повернутися до своїх. Стільки думок, переживань випало на хлопців. Сиділи тихо, боялися чхати, чи кашляти. А бабця молилася Богу, просила, щоб онукам допоміг дістатись до своїх.
Контракт закінчувався, Сергій схвильовано писав листа, що скоро повернеться, як тільки прийде заміна. Він так про народження сина й не дізнався. Телефон загубив, а потім якийсь час заборонили спілкуватися. Не знав чому та часом в голові гуділо, неначе знову летіли, свистіли снаряди, намагався згадати номер телефону та марно. Навіть не допускав думки, що Наталя не дочекається його. Лише кілька хвилин спокою і вже думками про батьків та про неї.
Яскраве ранкове сонце промінням б’є в обличчя. Легенький вітерець розвівав волосся. Нарешті вона на місці, біля річки, тут де вони були разом, два роки назад. Сергійко по дорозі, від погойдування візка заснув. Накрила тоненькою хусткою, щоб часом не залетіла муха, бджола, чи якийсь комар.
Неподалік, молоденька плакуча вербичка, біля неї кущ шипшини. Помітила три ромашки і, як тоді, усміхнувшись, зірвала їх. Ворожила, обривала пелюстки, кидала у воду,
- Приїде… не приїде, кохає… не кохає, приїде… не приїде.
Крізь сльози дивилася на воду, все ж про щось погане не хотіла думати.Тільки й думки, вже минуло два роки, ні слуху, ні духу, а може в полоні? Що тоді? Ні, якби щось сталося, то вже б всі в селі знали, заспокоювала себе.
Озираючись довкола, побачила пару лебедів, прихиливши один до одного голови, дрімали біля очерету. Велика жаба-ропуха, спокійно здалеку позирала на неї. А по воді йшли круги від риби, яка час від часу хлюпається у воді.
Над річкою літала бабка, раптово, неначе завмерла на місці. Вода у річці чиста, прозора, видно водорості і зграї маленьких рибок, які кудись поспішали.
Поверталася додому…. син міцно спав. Приклала руку до лоба, все добре. Такий міцний сон, напевно свіже повітря на користь. З возиком виїхала на пряму дорогу, вздовж неї верби і крислаті горіхи. Сонце світило прямо в очі, вже їх примружила, здалося, що хтось йде назустріч. Зупинилася, перевела подих, руки напружено зажали ручку візка. Чи це здається, чи ні? Ледь не втратила свідомість, шалено забилося серце, голос тремтів,
- Сергію! Сергійку!
Присіла, не в змозі керувати емоціями. Стояла на колінах, склала дві руки до купи, приклала до грудей, заплакала, як дитина.
Щасливі, здивовані очі, сльози радості бринять на віях і теплий, ніжний погляд, який вона так чекала. Він цілував її солодкі уста і час від часу, усміхаючись, дивився на малюка. Той спав розставивши рученята, неначе хотів обійняти тата. Яке ж то щастя, бути разом!
Липень 2017р
ID:
751949
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.09.2017 07:48:23
© дата внесення змiн: 25.07.2025 13:01:57
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
