Сто років тому мій дідусь
Мав виклик в Сполучені Штати,
Та тільки тоді він чомусь
В чуже не хотів від’їжджати.
Його тут чекав 33-й
І ще чатував 37-й,
У долю прийшов 41-й...
І так потрясіння - до скону.
Жахіть натерпівся без ліку,
Ще трійко дітей поховав,
Зразковим сам був чоловіком,
Ніколи він честь не втрачав.
Не був куркулем – розкуркулили,
Забрали до крихти усе.
Боролись червоні з культурою,
Хто прийде до хати: трясе.
Забрали майно й одежину,
За жорна карали суворо.
А він так любив Батьківщину
І вірив: все зміниться скоро.
Століття спливло вже у вічність,
Вже правнуки стали дорослі,
Лиш пам’ять - про діда і ніжність…
І яблунька ще не засохла.
( Колись посадив її рідний,
Як пам’ять свята прижилась).
Ой, ми ще, дідусю, невільні,
Лихий з Україною час.
Не збулися мрії твої...
Війна... І ніяк не розквітне,
Ти мріяв: на рідній землі
Нащадки хоч житимуть гідно...
Гарна присвята дідусеві... Чи знає він про наше життя?
Шостацька Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Надіє,Вам.Дідусь був дуже віруючою людиною.Але коли заходила мова про вічне,то (мені розповідала мама) дідусь казав що ніхто цього не знає,бо ніхто не прийшов звідти і не розказав.Та чомусь я думаю,що знає.Ця ниточка є і частенько хтось нею рухає,а ми поринаємо у спогади...
Людина живе доти, поки живе про нього память!...Нехай передається із покоління в покоління память про Вашого дідуся. ...А Нашій Україні - вибратися з тієї багнюки, куди її завели керманичі, яким вона потрібна тільки як джерело наживи!...Чудовий твір! 5 Сонечко
Шостацька Людмила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам,пане Миколо,за прекрасний коментар.Йдемо кудись не туди.Почала аналізувати з діда-прадіда.Нічого не міняється.Головне: ми віримо і любимо свою Батьківщину,як наші предки.