|
Івасик Телесик. Дуже
страшна казка. 6+
Виправлено, змінено і доповнено
у грудні 2025 р.
Частина перша
Жили старенькі баба з дідом.
На хуторі, поза селом.
Багатий дім, міцна садиба -
Усе в достатку в них було :
Садок розкішний біля хати,
В кошарі вівці, а в хліві
Гладкі корови, ще й телята
Спокво́лу паслись на траві.
Воли доріднії, рогаті,
У стайні - коні, ще й лошата,
Індики й кури в загороді,
І все, що хоч, росло в городі -
Городини було немало...
В баштані - кавуни пузаті,
А в погребах там... Що й казати -
Все те, що серденько бажало !
Буяли мальви коло хати,
Ще й гуси важно походжали,
Качки плескались під вербою.
Хатки до озера тулились
З криштально чистою водою,
А верби в озеро дивились
І безсоро́мно підглядали
Як місяць з зорями купались...
Стояла вербонька в надвір’ї,
А ще завжди понад подвір'ям,
Де бабця з дідом вікували,
У вирій гуси пролітали...
Лишалось тільки спочивати
У тихім раю, коло хати...
Здавалось, все у них було,
Та їм невесело жилось,
Бо Бог їм діточок не дав,
То дід ходив і все зітхав,
А баба Бога все просила
Щоб він їм дав дитинку милу.
Вітрисько якось відірвав
Від вербоньки чималу гілку.
Дідусь ту гілку в руки взяв
І раптом чує голос гіркий :
- Дідусю, вітром, відломило
Мою коханую дитину !
Спасіть її, дідусю, милий !
Не дайте крихітці загинуть !
Бо їй, відірваній, не жити,
Та можна гілку врятувати,
Як в руки люблячі віддати !
Й людське життя наворожити -
Хай бабця гілку спеленає
І в люльці, як дитя, качає !
Хай крихті душу начарує,
А Бог тільце́ їй подарує...
Пісні до ранку хай співає
І душу всю у них вкладає !
Вербичка просить так за гілку,
Благає й плаче... Гірко-гірко...
Коли той плач дідусь почув,
Він мить подумав і збагнув -
До баби поспіхом побіг,
І тільки вскочив на поріг,
Кричить : - Стара, шукай пеленки,
Назавтра буде в нас маленький !
Хоч баба віри і не мала,
Що може бути, з того, діло,
В пелюшки гілку спеленала,
І з нею, як з дитям, сиділа,
Не спала, очі не змикала,
До ранку, ніжно, колисала
І Бога пристрастно молила,
Щоб дав він їм дитинку милу.
Ще й колисаночку співала
І душу всю в слова вкладала :
- Ой лю-лі лю-лі, баю-бай...
Спочинь, гіллячко, засинай,
І як в маленького дитятка,
У тебе будуть мама й татко,
Як сонце зі́йде, оченята
Вже будуть в білий світ глядіти,
Ти станеш ніжками ступати
І бігать, і радіть як діти...
Вербичка плаче коло хати,
Тебе теж хоче колисати...
Засни дитятко, спочивай,
Бо нічка темна... Баю-бай...
А вранці, з першим промінцем
У хаті дзвінко плач лунає,
Дідусь з розгубленим лицем,
Як сонечко від щастя сяє -
За ніч вербова гілочка
Та й обернулась в малючка !
Старі тоді і не гадали,
Хлоп'я Івасиком назвали !
А щоб вербу не забували,
То ще й Телесиком¹ прозвали.
Росте Івасик, підростає,
Швиденько розуму надбає.
Він став вродливий як та квітка
І не одна порядна тітка,
Яка гарненьких дочок мала,
На ньому погляд зупиняла...
Івась підріс, став міркувати,
Став про життя своє гадати...
Питати Діда про щось важне,
А потім якось йому й каже :
- Дідусю милий, мій рідненький,
Поглянь - давно я не маленький !
Мені негоже пнем, сидіти
І геть нічого не робити !
Зроби човенце золотеньке
Й леге́ньке срібнеє весельце,
Візьму я вудочки простенькі,
Та й буду плавать на озерці,
І стану рибку там ловити
Та й вас з бабусею кормити !
Тож відмовлятись дід не став,
З комори інструмент дістав,
Човенце золоте зробив,
Та й на водиченьку спустив...
Весельце срібне змайстрував,
А напослідок поучав :
- Івасю, буде бабця кликать,
То прав до бережка мерщій !
Бабуся дасть тобі обідать !
Коли ж той голосок чужий,
То ти одразу ж розвертайся,
До бережка плисти не смій !
Пливи собі й не відгукайся !
Не оглядайся і не стій !
До берега, де комиші,
Онучку милий, не пливи,
І рибку там ти не лови,
Бо ні живої там душі !
Місця там, внучку, нехоро́ші -
Не плинь туди, я дуже про́шу...
Тож зранку в човник внук сідає,
Весельце срі́бне дістає
Й на плесо тихо відпливає.
Отак і повелось... Як є²...
Вудкарить рибку, споглядає -
Стоять вербички край води,
Купають віти, сонце сяє...
Заквилить птах, вряди-годи
Й бабуся, з кошиком їди,
Іде до бережка й гукає :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
Приплинь до бережка, приплинь,
І під вербою відпочинь !
Івасику ! Це я прийшла,
Тобі сніданок принесла !
Телесик, звісно, бабцю чує,
До неї по́вагом веслує,
І тільки човен в берег ткнеться,
Бабусі радо посміхнеться,
Із чо́вна рибку вигружає,
Потому в холодок сідає,
Попід розлогою вербою,
Понад прозорою водою.
Бабуся скатерть розстеляє,
Сніданком внучка пригощає :
- То ти ж поїж, моя дитино !
Смачний, гарячий ще куліш,
І молоко є, й пироги... -
Та ще й сорочку перевдіне.
Блаженство й тиша навкруги,
Хіба що пташка десь пролине,
Та шелест вербоньки сумний :
- Телесик... Синку дорогий...
А потім, смачно попоївши
Та ще й водиченьки попивши,
До двору, бабцю він проводить,
Бо та - старенька, важко ходить,
І в човник золотий сідає...
Хороше у Івася серце,
Він знов бере своє весельце,
І берег тихий покидає,
На плесо як завжди веслує
І до зірниці вудкарює...
А в темнім лісі, за озе́рцем,
Старезна відьма проживала.
Бездушна, із жорстоким серцем.
Їй скільки літ - сама не знала.
Із кри́цевою щелепою,
Із костяною впень³ ногою,
Ця баба весь час колдувала,
І звалася вона Ягою !
Бувало відьма діток крала,
Все приворотом гендлювала,
А ще - личин багато мала,
І їх щораз вона міняла.
А заздрісна ж яка була !
Як про Івасика прознала,
То ледь від жовчі не сконала,
Та аж кази́лася зі зла !
Над казаном сидить, чаклує,
Івасика впійма́ть планує.
До озера часте́нько ходить,
Лежить тихесенько в кущах
І зирить - хто коли приходить,
Чатує довго, в комишах,
Бабуся кличе - відьма чує,
І хто що каже - пи́льно слуха,
Бурмоче щось, шорошить вуха !
Глядить на воду і чаклує...
То ж так Яга наколдувала,
Що бабця, в лісі, заблукала...
До озера не йде, кружляє,
Неначе в потімках блукає !
А відьма в комишах сидить,
Весь час за Йвасем підглядає,
Де бабця бродить, добре знає,
Тож, грубим о́кликом, кричить :
– Івасику, Телесику !
Принесла я кулешику !
До бережка скоріш приплинь,
Попід вербичкою спочинь !
Бо я - це бабця ! Я прийшла,
Тобі смачно́го принесла !
Івасик все те добре чує,
І він до відьми не веслує !
Бо вчув він - голос той чужий !
Хрипливий грубий та ще й злий !
Отож одразу ж розвернувся,
У беріжок гребти не став,
Відплив подалі, оглянувся,
Та ще й рукою помахав...
Гукнув : - Я бабці голос знаю !
Вона ніколи не волає !
Бабусин голос - голубливий,
Ласкавий, ніжний і пестливий !
Та і поплив, тихенько, далі...
А баба геть пошкандибала...
Плелась тихенько, розмишляла :
- Ну що ж це я не так зробила ?...
А як збагнула, зрозуміла,
То спересердя аж завила :
- Я ж голос ні́жним не зробила !
Мерщій у ступу, відьма сіла,
Стрілою в кузню полетіла.
Та ще й розмахує мітлою,
Як пес хвостом, над головою !
Окрай ковальні приземлилась,
Вслухається - кується сталь !
І хто кує там, придивилась,
У кузні - молодий коваль !
Відьмачка пильно оглянулась :
- Ех, молоде ще, та зелене...
А потім хижо посміхнулась :
- Цей буде слухать... Достеменно !
Тож далі - потай колдувала,
Закляття чорні напустила,
Зазва́ла ще й нечисту силу
Та й коваля зачаклувала !
Лице своє зачарувала -
Обличчям панни обернула !
Горбату спину розігнула,
І у воротах кузні стала...
Коваль побачив - аж спіткнувся,
Свою роботу вмить відклав,
Потому приязно всміхнувся
Та й слухать відьму розпочав !
А та все в очі заглядала,
Все говорила, чарувала,
То він вже й гадки не гадав⁴
І відьмі голосок скував,
Ласкавий, ніжний, як в бабусі...
А як зробив він - повернулась,
Вмостилась в засідку в кущах,
Пізніш - сховалась в комишах.
Таїлась довго, чаклувала,
Щоби бабуся, ще блукала,
Івася поспіль не шукала,
І задум відьмин не зламала !
Відтак - тихенько виглядає,
Немов злоді́йка, озирнулась :
- Чи є тут хтось ? Авжеж, немає...
Низенько, до землі, пригнулась
І ніжно, з комишів, гукає :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
До бережка скоріш приплинь !
Та й під вербою відпочинь !
Це я - бабуся ! Я прийшла,
Тобі смачненьке принесла !
Телесик ніжний голос чує,
І прямо в комиші веслує.
Але бабусі він не бачить
І геть не втямить, що це значить...
Ось човник в комиші уткнувся,
Івась швиде́нько озирнувся :
- Бабусю ! Миленька бабусю-у-у !...
Ніде нема, він одвернувся,
І враз відьмачка підхопилась,
Як звір на хлопчика стрибнула,
Лапища клі́щами зімкнула
Й на землю, ни́цьма, повалила...
Його вірьовкою скрутила,
В мішок кропи́в'яний запхнула,
Ще й кляпом рота затулила
І так до дому потягнула !
Приволокла мішок до хати,
І в двері стала громихати :
- Оленко, Йожко відчини,
Замки, у дверях, відімкни !
Почни негайно піч ладнати -
Вечерю будем майструвати !
Мені ще в пущу тре злітати
Щоб вурдалаків в гості звати !
Натопиш від душі в печі
Щоби каміння розпадалось !
І хлопчика в печі, спечи !
Гуляти будем, щоб згадалось!
Щоб вся земля дрижала й небо !
Цього малого з' їсти треба -
Допоки він по світу ходить,
У нас нічого не виходить !
Так стало важко ворожити...
Потрібно хлопця з світу зжити !
Відьмачка знов у ступу сіла,
Швиденько в пущу полетіла,
Жене, розмахує мітлою
Немов вітряк над головою.
Тож Йожка вдома залишилась
Дрове́ць у хату наносила,
Вогонь у пе́чі розпалила,
І в лю́стро потім задивилась :
- Яка ж я гарна молодиця,
Така рум'яна, білолиця ! -
Ще й підморгнула, посміхнулась
Та ще й на місці крутонулась...
Але люсте́рко їй брехало,
Бо щоб Оленка не тужила,
Над люстром відьма ворожила -
Дочці щоб правди не сказало...
Бо доченька була немила,
І кривобока, й свинорила,
Натура - злющая, сердита,
А ще... Боюсь бода́й сказати,
Де в неї малося копито,
Щоб дуже вас не налякати !
Нарешті піч вже й протопилась,
Від жару дужо розкалилась,
Бо аж каміння вже тріщить !
То Йожка рада, аж пищить !
Швиденько за́слінку відкрила,
Лопату хутко наладнала
І коло пе́чі примостила.
Мішок, з Івасиком, дістала,
Розв'язала, зазирнула
І навіть кляпа витягнула -
Бо дуже їй хотілось взнати
Як буде той малий вищати !
За барки Йва́сика взяла
Й мерщій до пе́чі потягла ! ! !
Тягне й тягне, аж крекоче,
З паще́ки слина стуменить -
Печені - до зарізу хоче,
Тож не говорить - верещить :
- Сідай, Івасю, на лопату !
- Так я ж не вмію ! Як сідати ? !
А відьма далі напирає :
- Давай, давай, я добре знаю !...
Сюди ось ногу поклади !
Ану, давай...! Да не туди !
Дай руку ! Йой, Який незграбний !
Коліна, гарненько, зведи !
Ну ось ! Який же ти безладний,
І безтолковий і нескла́дний,
І ні туди, і ні сюди !...
- Хіба, щоб хтось це показав... -
Івасик жалібно сказав :
- Раніше, я не лазив в піч,
То й не збагну, у чому річ...
- Ну ти, Івасику й тупак !
Дурний як пробка, я гляджу !
Гаразд, я зараз покажу !
Дивись, навчайся ! Треба так ! ! !
Оленка на лопату всілась,
На Йвася гордо подивилась,
Угору палець підняла :
- Дивись, учись ! - Такі діла...
Але Івась не розгубився,
Він за лопату ухватився,
І в піч гарячую жбурнув,
Та ще й заслі́нкою припнув !
Хатину по́хапцем замкнув
Й щосили з двору дременув !
Та тільки вибіг за ворота
Аж бачить - вся́кая мерзо́та
Бреде по стежці... Гості йдуть !
То щоб не стрітися з Ягою
Івась улігся під вербо́ю,
Й не дише навіть, щоб не чуть !
¹ семантика безпосередньо пов’язана
зі словами дитина, деревина, пень.
https://ukrainian.stackexchange.com/
questions/458/Яке-походження-слова-
Івасик-Телесик
² повелось як є - сталося як сталося,
так склалися обставини.
³ впень - геть усе, геть усі; цілком,
зовсім
⁴ гадки не гадав - зовсім не думав,
не припускав, і в думках не мав і т. д.
Автором малюнку на обкадинці є українська художниця ілюстраторка
Людмила Гелембовська.
04.01.21 - 15.05.2021 р.
06.11.25 - 24.12.2025 р
Кінець першої частини
ID:
1053903
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Дитяча Поезія
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 24.12.2025 20:38:27
© дата внесення змiн: 24.12.2025 20:49:02
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво, легко читається. 
