Винна сама: возвела тебе в ранг напівбога,
Ставши адептом, цілуючи навіть півтінь...
Духом збіднівши, я стала душею убога,
Влипнувши в пута медовості словосплетінь...
Що нарікати, коли крізь заплющені очі
Все споглядала величність безмежну твою,
Бачила сонце в тобі серед глупої ночі..
Впала полуда... а я... вже край прірви стою...
Ковзають ноги - нелегко здолати безодню...
Пальці - до крові... та в грудях ще більше болить...
Серце стискають ще щупала слизько -холодні...
В скронях пульсує: "Протриматись мить...ще хоч мить "..
Винна сама, тож не буде ні сліз, ні прощання.
Просто піду, залишИвши на стежці сліди...
Небо оплаче загублене наше світання,
Тихо зронивши краплини сумної води...
