Десь там, із глибини свідомості, виринали слова
І тихими, мелодійними дзвіночками відзивались у душі
Та лягали нерівними літерами на чистий папір.
Так народжувався новий вірш, її власне дитя.
Леліяла, маніжила кожне слово, тулила до серця,
Що кричало, билось об невідомість, бажаючи лиш одного:
Бути почутим, випустивши на волю білими голубами думки.
І вони пробирались крізь час та простір, заповнюючи собою,
Відведену та окреслену для них провидінням пусту нішу,
Щоб назавжди полишити там частку неупокореної душі,
Може чимось і відмінної від інших та своєї, власної.
Осіннє скупе тепло, пробиваючись через віконне скло,
Пестило тіло, наповнюючи його енергією космосу
І вона, простягнувши руки до нього, відчувала,
Як тепло заполоняло, огортаючи хвилею ніжності,
Кожну клітинку тіла, даючи вихід на волю її сутності,
Що, пробуджуючись, ставала повноправною господинею
Над тверезим розумом, який ще намагався протистояти їй,
Явно знаючи, що його поразка уже запрограмована вищими силами.
І тоді приходило усвідомлення того, що це і є справжня Воля,
Воля польоту, який вище дріб’язковості та заздрощів,
Бо він є утіленням добра, кохання та всесвітньої любові.
09.11.13
Дякую, щиро дякую, Надійко! 
