поговори зі мною…
вечір – сизий птах
сідає в руки,–
клич його додому,
і попелясте сонце у вінках
черкає землю
майже невагомо.
поговори про теплі сни морів,
про далеч гір,–
я зовсім ще маленька,
у кожне слово вірю…
й ти повір,
що це життя – метелик-одноденка,
короткий вік…
тремтливих білих крил
хай вистачить
на наш політ до світла.
люби мене
востаннє і щосил,
коли притихлий світ
цілує
вічність.
Поет - завжди дитина... і вірить усьому, і блукає з розплющеними очима у пошуках, і помирає як той метелик щодня (але вічність живе у ньому...)це моє розуміння, це стосується загальної ЛЮБОВІ, тому і кажу "ПОЕТ", але не будь-яка закохана людина... цей вірш - як псалом...
olya lakhotsky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, Наталь, бачиш - а в мене вирвалося щось таке дитинне, хотіла спочатку виправити, а потім подумала - що, певне, ми перед вічністю такими себе й почуваємо, і залишила...