І на руках - уже всоте, одні і ті самі карти.
І суне осінь бруківкою, з ніжністю гладить дощі.
Я розбиваюся в кров, щоб сказати, що все це не жарти,
Всі розбігаються друзі, забувши у мене плащі.
Він розбудовує стіну та губиться в місті-далеко!
Проходять ночі, години, зашкалюють цифрою дні.
У мені кава, вино і синоніми слова нелегко,
Десь вітер бавиться листям, розказує думи сумні.
Й так бракує очей і листів на пожовклім папері,
Забуваючи всі телефони адреси, слова…
Відлітаючи в інші життя, що дзвенять у етері.
Пропускаючи венами те відчуття, що жива.
І приходять свої, трохи часу- й відходять чужими.
Потім снами мандрують, роз’ятрюють біль, що вже був.
Утікати назавжди проспектами неговіркими
Та тримати чийсь світ, щоб у вічності він не загув.
Й як не вмієш назавжди-то краще сидіти й мовчати.
Хоч молися, хоч думай, хоч вприся чи все таки плач.
І чогось пригадалось, як пахнуть в лікарнях палати,
Він в моєму житті залишився з паролем - палач.
І купити шість шаликів, щоб заховатись від світу,
І назавжди розбити об рифи життя, все що є.
Я не хочу давати лиш небу про це усе звіту,
Заберіть мою совість, вона все ж мене і уб’є.
І я падаю, падаю, падаю-більше немає сили.
Розриваю дроти, розбиваю годинник і тіло.
Без питань, без надій, без любові і, хай би, простили.
Все що вічне було-загуло й назавжди відлетіло...
подходит моему настроению!
