По смугах вузеньких, по нивах
Летить вона сумно у даль
І чути в її переливах
Постійно – то смуток, то жаль.
Не шепчуть берези в задумі,
Не плаче комиш в тиші вод –
Ні, це вічні сльози і думи
Свої виливає народ.
Не хилиться в полі калина,
Вітаючи зірку ясну –
Ні, це нарікає дівчина
На долю свою навісну.
І це не вітри в голім полі
Похмуро і глухо гудуть –
Ні, жниці це в горі і болі
Свій спів безконечний ведуть.
Тож видно, що доля в них люта,
В житті мають досить турбот,
Ніколи в піснях тих не чути
Веселих чи радісних нот...
Натальля Арсеньнева, Песьня
Па вузкіх палосках, па нівах
Ляціць яна ў сумную даль,
I чутны ў яе пералівах
Заўсёды — ці смутак, ці жаль.
Ня шэпчуць ў задуме бярозы,
Ня жаліцца рэчцы чарот —
Не, гэта адвечныя сьлёзы
Свае вылівае народ.
Ня хіліцца ў полі каліна,
Вітаючысь зь яснай зарой —
Не, гэта гаруе дзяўчына
Над доляй гаротнай сваёй.
Ня ветры у полі шырокім
Панура і глуха шумяць —
Не, жней гэта горам глыбокім
Цягучыя песьні зьвіняць.
Відаць, што гаротна іх доля,
Што шмат у іх жыцьці клапот,
Бо ў песьнях нячутна ніколі
Вясёлых ці радасных нот…