Прости, Проксителю,
І мармур кажуть старіє...
Потріскане чоло і руки
Десь у вічності загублені в пісках
У древніх храмах
Де ми служили не за страх
Маленьким смертним людям
Тепер хоч сходи витерті
Та порожнеча лише хранить
І спогад і печаль....
Мені так жаль, Проксителю,
І мармур зморшками береться
І вічність кажуть і Всесвіт сам
Складається зі струн і складок
Весь гіпер простір - як тонка тканина
Що вкриває обличчя вічних Матерів
Богинь і вічних їх дітей - Богів ...
Чи ти, Проксителю , їх малював
Спочатку подумки
А потім і руками...
Але ж , художнику, душа не камінь...
Вона жива , як води рік що з'єднують з Землею - Небо
Тепер і я мовчу...
Бо дітям мало треба -
Вино і хліб..
І сон над берегом
Де можна лиш кохати собі подібних
Як в дзеркало в них дивлячись
І рік і п'ять і вічність
А ми програли
Але довершеність - твоя ...
І я колись прийду на зустріч
Де сходить ясная зоря
