***

Прости,  Проксителю,  
І  мармур  кажуть  старіє...
Потріскане  чоло  і  руки  
Десь  у  вічності  загублені  в  пісках  
У  древніх  храмах  
Де  ми  служили  не  за  страх  
Маленьким  смертним  людям  
Тепер  хоч  сходи  витерті  
Та  порожнеча  лише  хранить  
І  спогад  і  печаль....
Мені  так  жаль,  Проксителю,  
І  мармур  зморшками  береться  
І  вічність  кажуть  і  Всесвіт  сам  
Складається  зі  струн  і  складок  
Весь  гіпер  простір  -  як  тонка  тканина
Що  вкриває  обличчя  вічних  Матерів  
Богинь  і  вічних  їх  дітей  -  Богів  ...
Чи  ти,  Проксителю  ,  їх  малював  
Спочатку  подумки  
А  потім  і  руками...
Але  ж  ,  художнику,  душа  не  камінь...
Вона  жива  ,  як  води  рік  що  з'єднують  з  Землею  -  Небо  
Тепер  і  я  мовчу...
Бо  дітям  мало  треба  -
Вино  і  хліб..
І  сон  над  берегом  
Де  можна  лиш  кохати  собі  подібних  
Як  в  дзеркало  в  них  дивлячись  
 І  рік  і  п'ять  і  вічність  
А  ми  програли  
Але  довершеність  -  твоя  ...
І  я  колись  прийду  на  зустріч
Де  сходить  ясная  зоря

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061827
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.05.2026
автор: Христя Божева