|
(на основі італійських легенд)
В далекі дні, у памʼяті прадавній,
Титан зайняв засніжений Тіроль
І правив там у вічній міці славній.
І ворог не давався думці марній—
Один в цих піків власник і король.
Ніхто не міг зухвальця налякати,
Як перевал він молотом дробив.
Пастух спішив з родиною до хати,
А пан ховався з челяддю в палати,
Єпископ же лиш Господа молив.
Титан сидів верхи на Доломітах,
Із них престол камінний сотворив.
Зробився він, як чудний бог у мітах;
І вкрившися в ущелинах та квітах,
Простий народ з поважністю судив.
Так покоління йшло у покоління,
І сонні села множились в полях,
Аж рано якось сонячне проміння
Заглянуло до велета в склепіння —
Та жінка заступила мужу шлях.
По стану їй розсипались бутони
Обличчя прикривала біла шаль,
Тримались за долоньки купідони
І так покірно падали в поклони,
Що панна не гадала про печаль.
До трону зоставалося півкроку,
І враз вуаль холодний вітер зніс.
Впізнав атлант Венеру палкооку
Він скамʼянів, цілований у щоку,
І вчув, як весни вʼються їй із кіс.
«Візьми,-сказала,-царю верховини,
Мене у шлюб як першу поміж жон.
Зніми, порви і викинь ті тканини,
Що грудь мою ховають від людини.
Прийми святу, що здалася в полон».
Замовк титан і не озвався словом,
Він стримував гарячий крові стук
І пізнавав розгубленість та сором,
Та, хоч хотів зʼєднатися із лоном,
Відняв від себе нерозсудність рук.
І мовив він посланниці із неба:
«Я вірний син завітам прабатьків
І плотська чоловікова потреба,
Хай навіть із сестрою бога Феба,
Атланту скрита сотнею замків».
І прокляла розлючена коханка
Невинного, безсмертного царя:
«Хай волі не пізнає ця горлянка!
Сиди в горі, як східна полонянка,
Закутий будь, як злякане звіря!»
І велет впав, як пострілом убили,
Жилавий тулуб звили ланцюги.
І хоч пручався від страшної сили,
Та почуття мужчину залишили —
І став він гнити з вічної нудьги.
Приходили священик та прочани,
Вдаряли сталь та плакали в журбі.
І всі майстри, студенти та міщани,
Та мандрівні заморські каравани
Безсилі здались в томній боротьбі.
Хоч постаріли крицеві кайдани,
Та з віком не ослабнув їхній тиск.
А люди повертались на майдани
Та з почуттям синівської пошани
Іржу з металу вичищали в блиск.
Титан кричав, як ранена тварина,
Та весь Тіроль не бачив та не чув.
Дрижала з ним напахчена долина,
Як в серце пробивалася жердина,
Що тільки він від тіла відіпхнув.
І так він жив, закований в неволі,
Забутий символ гостроверхих гір.
А збоку птах гніздився на роздолі
І дикий ліс, розкинувшись поволі,
Ховав від вʼязня мерехтіння зір.
Вглядався цар на рідні Доломіти
Молився сонцю в світанковий час:
«Почуй, мій Боже! Як не дав радіти,
То дай мужчині вмерти та зотліти,
І хай я спущусь до пекельних мас».
І як під вечір стихла вся природа,
Та впав титан плечима на граніт,
І як базальтом скрикнула порода-
Крізь сутінки жіноча мила врода
Нізвідки взялась, як забутий світ.
Та так спитала: «Увійдеш до раю,
Якщо порушиш спадщину богів?
Дай відповідь, немов би я не знаю,
Та й розкажи чи праведно караю
Я велетня за гордість тихих слів?»
Склонилася страждальцеві у ноги
Та слізьми окропила кожен шрам,
Та поглядом звернулась до дороги,
Туди, де з Альп в Адіджеві пороги,
На Рим стікався іноземний крам.
І кров у мужа затремтіла в жилах,
Повстав атлант та вирвався з оков,
І взяв Венеру тут-таки на схилах,
Та шепотів, голублячи на брилах:
«Прийми, богине, лютість та любов».
5.04.2026
ID:
1060358
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.04.2026 21:45:49
© дата внесення змiн: 07.04.2026 19:26:56
автор: Василь Гаврилишин
Вкажіть причину вашої скарги
|
Велика праця! 
в прямоу значенні слова, бо розповідь велична, масштабна, історична (легендарна) і героїчна. Та й просто цікаво 
