ТІРОЛЬСЬКИЙ ВʼЯЗЕНЬ

(на  основі  італійських  легенд)

 
В  далекі  дні,  у  памʼяті  прадавній,
Титан  зайняв  засніжений  Тіроль
І  правив  там  у  вічній  міці  славній.
І  ворог  не  давався  думці  марній—
Один  в  цих  піків  власник  і  король.

Ніхто  не  міг  зухвальця  налякати,
Як  перевал  він  молотом  дробив.
Пастух  спішив  з  родиною  до  хати,
А  пан  ховався  з  челяддю  в  палати,
Єпископ  же  лиш  Господа  молив.
 
Титан  сидів  верхи  на  Доломітах,
Із  них  престол  камінний  сотворив.
Зробився  він,  як  чудний  бог  у  мітах;
І  вкрившися  в  ущелинах  та  квітах,
Простий  народ  з  поважністю  судив.
 
Так  покоління  йшло  у  покоління,
І  сонні  села  множились  в  полях,
Аж  рано  якось  сонячне  проміння
Заглянуло  до  велета  в  склепіння  —
Та  жінка  заступила  мужу  шлях.
 
По  стану  їй  розсипались  бутони
Обличчя  прикривала  біла  шаль,
Тримались  за  долоньки  купідони
І  так  покірно  падали  в  поклони,
Що  панна  не  гадала  про  печаль.
 
До  трону  зоставалося  півкроку,
І  враз  вуаль  холодний  вітер  зніс.
Впізнав  атлант  Венеру  палкооку
Він  скамʼянів,  цілований  у  щоку,
І  вчув,  як  весни  вʼються  їй  із  кіс.
 
«Візьми,-сказала,-царю  верховини,
Мене  у  шлюб  як  першу  поміж  жон.
Зніми,  порви  і  викинь  ті  тканини,
Що  грудь  мою  ховають  від  людини.
Прийми  святу,  що  здалася  в  полон».
 
Замовк  титан  і  не  озвався  словом,
Він  стримував  гарячий  крові  стук
І  пізнавав  розгубленість  та  сором,
Та,  хоч  хотів  зʼєднатися  із  лоном,
Відняв  від  себе  нерозсудність  рук.
 
І  мовив  він  посланниці  із  неба:
«Я  вірний  син  завітам  прабатьків
І  плотська  чоловікова  потреба,
Хай  навіть  із  сестрою  бога  Феба,
Атланту  скрита  сотнею  замків».

І  прокляла  розлючена  коханка
Невинного,  безсмертного  царя:
«Хай  волі  не  пізнає  ця  горлянка!
Сиди  в  горі,  як  східна  полонянка,
Закутий  будь,  як  злякане  звіря!»
 
І  велет  впав,  як  пострілом  убили,
Жилавий  тулуб  звили  ланцюги.
І  хоч  пручався  від  страшної  сили,
Та  почуття  мужчину  залишили  —
І  став  він  гнити  з  вічної  нудьги.
 
Приходили  священик  та  прочани,
Вдаряли  сталь  та  плакали  в  журбі.
І  всі  майстри,  студенти  та  міщани,
Та  мандрівні  заморські  каравани
Безсилі  здались  в  томній  боротьбі.
 
Хоч  постаріли  крицеві  кайдани,
Та  з  віком  не  ослабнув  їхній  тиск.
А  люди  повертались  на  майдани
Та  з  почуттям  синівської  пошани
Іржу  з  металу  вичищали  в  блиск.
 
Титан  кричав,  як  ранена  тварина,
Та  весь  Тіроль  не  бачив  та  не  чув.
Дрижала  з  ним  напахчена  долина,
Як  в  серце  пробивалася  жердина,
Що  тільки  він  від  тіла  відіпхнув.
 
І  так  він  жив,  закований  в  неволі,
Забутий  символ  гостроверхих  гір.
А  збоку  птах  гніздився  на  роздолі
І  дикий  ліс,  розкинувшись  поволі,
Ховав  від  вʼязня  мерехтіння  зір.
 
Вглядався  цар  на  рідні  Доломіти
Молився  сонцю  в  світанковий  час:
«Почуй,  мій  Боже!  Як  не  дав  радіти,
То  дай  мужчині  вмерти  та  зотліти,
І  хай  я  спущусь  до  пекельних  мас».
 
І  як  під  вечір  стихла  вся  природа,
Та  впав  титан  плечима  на  граніт,
І  як  базальтом  скрикнула  порода-
Крізь  сутінки  жіноча  мила  врода
Нізвідки  взялась,  як  забутий  світ.

Та  так  спитала:  «Увійдеш  до  раю,
Якщо  порушиш  спадщину  богів?
Дай  відповідь,  немов  би  я  не  знаю,
Та  й  розкажи  чи  праведно  караю
Я  велетня  за  гордість  тихих  слів?»

Склонилася  страждальцеві  у  ноги  
Та  слізьми  окропила  кожен  шрам,
Та  поглядом  звернулась  до  дороги,
Туди,  де  з  Альп  в  Адіджеві  пороги,
На  Рим  стікався  іноземний  крам.
 
І  кров  у  мужа  затремтіла  в  жилах,
Повстав  атлант  та  вирвався  з  оков,
І  взяв  Венеру  тут-таки  на  схилах,
Та  шепотів,  голублячи  на  брилах:
«Прийми,  богине,  лютість  та  любов».

5.04.2026


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1060358
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.04.2026
автор: Василь Гаврилишин