|
Полуденну жару, яка згущалася
Задухою туману, розсіяли піски.
На фоні чистої блакиті ночі
Не здатне литися водою
Холодне сяйво зір,
Погордлива хода молодика,
Який у вишині освітлює недбало
Звірині кістяки на кладовищі.
Шакали виють вдалині.
Немає ні води, ні листя, ні кущів, ні трав.
У сяєві краси охороняє місяць
Химеру миршаву, ерозія її каміння
У пустелі, як кукса чи скалічене крило;
Понівечені часом пазурі і груди;
Щілина замість носа, а у витках
Волосся знайшли притулок
Огидні птахи, у яких пожива
Знецінення і смерть.
Коли торкає світло місяця Химеру,
Вона, здається, оживає у риданні,
Молінні, що іде не від руїни,
А від віків, які у неї втілені, безсмертні.
Вона оплакує, що неможлива смерть у формі,
Породженій людиною. Що помирати важко,
Але не мати змоги вмерти, коли все помирає,
Мабуть, ще важче. Химера шепотить до місяця,
Її солодкий голос примиряє зі знеціненням.
Ні жертв немає, ні закоханих. Де люди?
Вони мені не вірять, І загадки, які загадувала я,
Не розгадали, І Сфінкс, моя суперниця й сестра,
Їх більше не цікавить. Божественне існує,
Мінливе і багатоформне, навіть, коли померли боги.
Тому в мені живі не знищені бажання,
Хоча минула моя форма, і я навіть не тінь;
Збувається моє бажання, коли я бачу зневірену людину,
Налякану, покірну мені і зову нерозгаданої тайни.
Людину, як і тварину, приборкує нагайка,
Але ж які у ній чудові краса і сила,
О боги, що за чари. Людина це джерела насолоди;
Коли людина прекрасна, у ній є насолода.
Відтоді віки минули, коли людина покинула
Мене з моїми зневаженими тайнами.
І добре, що до мене ще приходять іноді
Поети, хоча я в них не бачу чарів, але коли заледве
Спокушаю їх своїми тайнами, то бачу в них красу.
Худий і кволий, лисий, в окулярах,
Беззубий. Це фізичні риси
У запізнілого мого слуги; і саме такий його
Характер. Нині небагатьох цікавлять мої тайни,
Вони у жінці бачать власну сумуючу Химеру.
І добре, що мене забули, що не приходять,
Коли міняють підгузок немовляті
Чи витирають йому носа, роздумуючи
Про хулу чи похвалу від критика.
Як можна вірити у те, що ти поет,
Якщо в тобі немає більше ні сили, ні шаленства
Повірити у мене і в мої тайни?
Для тебе краще місце в академії,
Не посуха, руїни й смерть,
Відзнаки, які я давала щедро моїм жертвам,
Як тільки полонила їхню душу,
Як тільки обирала людина і поет
Міраж безжальний, а не буржуазну ясність.
Були для мене зовсім іншими часи,
Коли щаслива і безжурна, заводила у лабіринти,
Де погубила одних людей, і наділила інших
Своїм одвічним божевіллям: уявою про щастя, мріями про майбуття,
Надіями кохання і світлої дороги.
Та будучи розсудливою, нищила людину
У своїх сильних пазурах, бо дрібка божевілля -
Це сіль життя. Зважаючи на те, ким я була,
Я людям більше не даю ніяких обіцянок.
Наче у дзеркалі, ковзає місяць
По темному піску пустелі,
Він покидає серед тіней Химеру,
Її солодкий голос - це чаруюча мелодія без слів.
І як у морі зникають підводні течії,
Збавляючи своєї магії берег,
Так зникає чарівний голос, пустелю залишає
Ще непривітнішою, її дюни
Сліпі і тьмяні, без давніх міражів.
Затінена і тиха, Химера ніби відступає
У прадавню ніч, у предковічний Хаос;
Де ані боги, ані люди, ані їх творіння
Не гинуть, якщо вони були народжені;
Вони ідуть до згубного кінця, зникаючи в піску.
Сумна, безноса, нерухома, Химера вдихає
Прохолоду світанку, що наступає, світанку нового дня,
Який не принесе їй милосердну смерть,
А навпаки, продовжить її знецінене буття.
Химера - міфічне вогнедишне чудовисько родом з Лікії (південно-західна Мала Азія). Найчастіше її уявляли трьохголовою: левина голова спереду, козина зі спини, зміїна з хвоста. Породження Тифона і Єхидни, Химера розоряла землі Лікії. Беллерофонт, герой з Коринфа, осідлавши крилатого коня Пегаса убив її, поціливши у левину пащу свинцевою стрілою. Свинець від вогню розплавився, пролився у пащу і знищив Химеру. (Гесіод Феогонія 319-25).
Химера – плід уяви, щось нездійсненне, що уособлює реальність. Її мати Єхидна спокушала вродливим обличчям, сестра Сфінкс спокушала хитрими вигадками, Химера теж загадувала міфопоетичні загадки про суть природи і людського буття, але Сфінкс мала людське обличчя і могла говорити, а зооморфна Химера була німою, тільки своїм тілом вона ієрогліфічно повідомляла тайну свого тіла і свого імені. Люди платили життям за спроби зрозуміти тайну буття.
Химера з Ареццо, близько 400 до н.е., бронза, (Національний археологічний музей, Флоренція) Права передня нога (внизу) містить дарчий напис етруською мовою: «tinścvil», що означає «Приношення, яке належить Тіні»
Luis Cernuda Desolación de la quimera
Todo el ardor del día, acumulado
En asfixiante vaho, el arenal despide.
Sobre el azul tan claro de la noche
Contrasta, como imposible gotear de un agua,
El helado fulgor de las estrellas,
Orgulloso cortejo junto a la nueva luna
Que, alta ya, desdeñosa ilumina
Restos de bestias en medio de un osario.
En la distancia aúllan los chacales.
No hay agua, fronda, matorral ni césped.
En su lleno esplendor mira la luna
A la Quimera lamentable, piedra corroída
En su desierto. Como muñón, deshecha el ala;
Los pechos y las garras el tiempo ha mutilado;
Hueco de la nariz desvanecida y cabellera,
En un tiempo anillada, albergue son ahora
De las aves obscenas que se nutren
En la desolación, la muerte.
Cuando la luz lunar alcanza
A la Quimera, animarse parece en un sollozo,
Una queja que viene, no de la ruina,
De los siglos en ella enraizados, inmortales
Llorando el no poder morir, como mueren las formas
Que el hombre procreara. Morir es duro,
Mas no poder morir, si todo muere,
Es más duro quizá. La Quimera susurra hacia la luna
Y tan dulce es su voz que a la desolación alivia.
»Sin víctimas ni amantes. ¿Dónde fueron los hombres?
Ya no creen en mí, y los enigmas que yo les propusiera
Insolubles, como la Esfinge, mi rival y hermana,
Ya no les tientan. Lo divino subsiste,
Proteico y multiforme, aunque mueran los dioses.
Por eso vive en mí este afán que no pasa,
Aunque pasó mi forma, aunque ni sombra soy;
Afán que se concreta en ver rendido al hombre
Temeroso ante mí, ante mi tentador secreto indescifrable.
Como animal domado por el látigo,
El hombre. Pero, qué hermoso; su fuerza y su hermosura,
Oh dioses, cuán cautivadoras. Delicia hay en el hombre;
Cuando el hombre es hermoso, en él cuánta delicia.
Siglos pasaron ya desde que desertara el hombre
De mí y a mis secretos desdeñoso olvidara.
Y bien que algunos pocos a mí acudan,
Los poetas, ningún encanto encuentro en ellos,
Cuando apenas les tienta mi secreto en en ellos veo hermosura.
Flacos o flácidos, sin cabellos, con lentes,
Desdentados. Ésa es la parte física
En mi tardío servidor; y, semejante a ella,
Su carácter. Aun así, no muchos buscan mi secreto hoy,
Que en la mujer encuentran su personal triste Quimera.
Y bien está ese olvido, porque ante mí no acudan
Tras de cambiar pañales al infante
O enjugarle nariz, mientras meditan
Reproche o alabanza de algún crítico.
¿Es que pueden creer en ser poetas
Si ya no tienen el poder, la locura
Para creer en mí y en mi secreto?
Mejor les va sillón en academia
Que la aridez, la ruina y la muerte,
Recompensas que generosa di a mis víctimas,
Una vez ya tomada posesión de sus almas,
Cuando el hombre y el poeta preferían
Un miraje cruel a certeza burguesa.
Bien otros fueron para mí los tiempos
Cuando feliz, ligera, hollaba el laberinto
Donde a tantos perdí y a tantos otros los dotaba
De mi eterna locura: imaginar dichoso, sueños de futuro,
Esperanzas de amor, periplos soleados.
Mas, si prudente, estrangulaba al hombre
Con mis garras potentes, que un grano de locura
Sal de la vida es. A fuerza de haber sido,
Promesas para el hombre ya no tengo.»
Su reflejo la luna deslizando
Sobre la arena sorda del desierto.
Entre sombras a la Quimera deja,
Calla en su dulce voz la música cautiva.
Y como el mar en la resaca, al retirarse
Deja a la playa desnuda de su magia,
Retirado el encanto de la voz, queda el desierto
Todavía más inhóspito, sus dunas
Ciegas y opacas, sin el miraje antiguo.
Muda y en sombra, parece la Quimera retraerse
A la noche ancestral del Caos primero;
Mas ni dioses, ni hombres, ni sus obras,
Se anulan si una vez son: existir deben
Hasta el amargo fin, perdiéndose en el polvo.
Inmóvil, triste, la Quimera sin nariz olfatea
Frescor de alba naciente, alba de otra jornada
Que no habrá de traerle piadosa la muerte,
Sino que su existir desolado prolongue todavía.
ID:
1047707
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.09.2025 20:22:32
© дата внесення змiн: 15.09.2025 20:22:32
автор: Зоя Бідило
Вкажіть причину вашої скарги
|
