Яскраве, ранкове сонце скрізь розсипає своє проміння. Біля будівлі залізничного вокзалу, круглої форми клумби, нагадують про останні теплі дні. Різнокольорові айстри, троянди, чорнобривці, нагідки привітно зустрічають і проводжать пасажирів. Нічна прохолода… по квітах залишила роси, нагадує, що минає літо. Тихий вітерець злегка гойдає пелюсточки квітів. Роси, під сонячним промінням, напрочуд веселково виграють, переливаються золотом, сріблом, їм придають чарівності.
Руслан теж відчуває вітерець, але йому, він здається ледь морозним. Звичайно, зійшовши з вагона електрички на платформу, не мала різниця в температурі повітря. Довкола доволі людно, напевно на базар поспішають, помітно кошики з овочами й фруктами. А він з пакетом у руці, в якому кілька штук яблук й курячі яйця в лотку, це гостинці. І за плечима малий рюкзак, в якому особисті речі для щоденної потреби.
В селі два тижні гостював, потішив бабусю з дідом, хоча вони пращури двоюрідного брата. Та все ж родина. Розповідав про плани на майбутнє, в надії, що закінчиться війна. Попереду одинадцятий клас, але в цій школі він нікого не знає. Прийдеться важкувато, про це інколи задумувався, а що поробиш, іншого виходу немає. Переселенцем стати нелегко, хоча й родина є. Та за рідним містечком сумує. На жаль, ущент розбите, нині знаходиться під окупацією росії.
В гуртожитку є дві кімнати, це тимчасове житло, яке їм виділила міська влада. На нього, там чекає мама і шестирічна сестричка, а ще, на столі фото батька, де він у військовій формі. Вже минув рік, як він загинув під Вугледаром.
Від вокзалу до гуртожитку потрібно пройти майже два кілометра. Одне втішало, що не спекотно й дорога через парк, де запах трав, дерев і кущів придають сили. Його сестричка, часто просила прогулятись по парку, інколи вмовить та більше часу він проводив за монітором. Читає новини та слухає уроки української мови. В надії, після школи поїхати в Київ, вступити в університет на факультет права.
З хорошим настроєм долав метр за метром… вже вдихає вологий запах знайомих дерев. Після входу в парк, дорога ділиться на кілька алей, уздовж них, деінде квіти нагідків і чорнобривців. Зазвичай в цю пору тут майже нікого немає.Та на здивування, здаля йому впала в око дівчина, одягнена в нині популярні рвані джинси і в тьмяно-жовтого кольору туніку. Вона стояла перед мольбертом, боком до нього.
На полотно, рухом правої руки, пензлем наносить фарби. Вони в коробці лежать на дитячому пластмасовому стільчик-табуреті.
Йому на лавках доводилося бачити в’їдливих гравців у шахи, а щодо художників, побачив вперше, сповільнив ходу.
- Дивина, із самого ранку?! Та ще й мабуть школярка.- сказав тихо, посміхнувся.
Зацікавлено зазирнув на неї, вже й думка, напевно мого віку. А що, як ближче підійду? Але ж вона на іншій алеї. Та я ж не схожий на безхатька, може не злякається.
Його зріст, умілість стрибків у довжину, подібні цвіркуна. Розмах руками, за мить на алеї, неподалік від неї. Звичайно, дівчина його помітила, відразу повернулася в сторону, до будівлі клубу, махнула рукою. Тільки тепер, на лавці біля клуба, він помітив сивого чоловіка. Який їй у відповідь махнув рукою. Але ж назад дороги немає, вирішив собі і сміливо підійшов до неї,
- Доброго ранку!
- Привіт!
Ого! Ледь не вирвалося з уст. Його так вразила її відповідь, що до обличчя раптово відчув прилив крові.
- Ти що так зранку, бачу з рюкзаком. Чи раптом не на базарі був,
- сказала, не відволікаючись від картини, пензлем наносить зелену фарбу.
- А ми хіба знайомі? Я саме підійшов, хотів це зробити.
Вмит повернулася до нього, її очі світилися щирістю, рум’янцем налилися щічки,
- Ти в гуртожитку живеш, я тут часто тебе з дівчинкою бачила. То твоя сестричка? Ви переселенці?
Зніяковіло кивнув головою,
- Саме так.
- Та не губися ти, я тут неподалік живу, в нас приватний будинок. В ту сторону, за каруселями. На лавці дідусь, тобто мій охоронець,- її обличчя розпливлося в усмішці.
Він раптово, не роздумуючи запитав,
- Ти в якій школі навчаєшся? Можливо і я там навчатимусь, хоч когось буду знати. Ти ж знаєш, коли потрапляєш у іншу школу, важкувато притертися.
- А ти документи в яку школу здав?
- Мамі в другу порадили, я погодився. Мені ж залишився один рік, а потім я вільний, як вітер.
- Ну, я би так не сказала, попереду вибір свого шляху в нове життя. Ти бачиш, я трохи малюю, але маю мрію бути лікарем. Це так сказати хобі.
Він витягнув шию, щоби краще побачити картину,
- В тебе класно виходить. Мені теж подобаються пейзажі. І як картину назвеш?
- А що тут думати, «Прощання з літом». Бачиш різницю кольорів? Листя в повітрі, внизу кілька ледь-ледь барвистих листочків, чорнобривці.
- Ну ти молодець! Але я так зрозумів ти навчаєшся в одинадцятому класі?
- Так! В одинадцятому Б, а ти ще не знаєш в який клас потрапив?
- Ні! Зараз прийду, маму запитаю, вона казала, але я в цей час сидів за монітором, мимо вух пролетіло.
- Щось ти довго мене відволікаєш. Мабуть вдома чекають.
Він похапцем, рукою торкнувся русявої чуприни,
- А й справді мені пора. До школи залишилося два дні, маю дещо зробити.
Він іще раз уважно дивився на картину, веселим голосом,
- Кажеш « Прощання з літом», підходить. Ти довго тут будеш?
- Мабуть години три, не менше.
- В такому разі я пішов, думаю ми ще побачимося.
У фарбу опустила пензлик, хитро зазирнула в його очі,
- Ти хоч ім’я своє скажи. Чого так розгубився? Я Віка.
От бовдур, майнула думка, зганьбився, що сказати. Але тут же взяв себе в руки, сказав весело,
- Мабуть твої карі очі подіяли, я ніби під гіпноз попав. Моє ім’я Руслан, нині не дуже модне, але яке є.
- Гаразд, Бувай. Ти, як хлопчисько, вже давно пора навчитися знайомитися,- відвернулася, ховає посмішку.
Руслан, загалом спокійний хлопець, урівноважений, характером більше схожий до мами Але сам інколи помічає, що часом, ніби в душі вулкан емоцій, який відразу виплесне рішучість. Він розумів, це вже від батька. Сміливості, мужності в нього не можна було не помітити. Йшовши, Руслан радів, що спромігся змінити настрій, чемно відповісти.
Вдома, віддав мамі гостинці, випив чаю,перекинувся кількома словами, поспішив у перукарню. Попередив, що повернеться не скоро, має намір провести час з однокласницею.
Після того, як пішов Руслан, дідусь усміхнено до онучки,
- Ну щебетушко, може поділишся, щось розповіси?
- А що тут розповідати, він переселенець, в нашій школі буде навчатися. Хлопця треба підтримати, не від добра ж сюди приїхали.
Дідусь з пакета дістав термос і бутерброди,
- Нам пора перекусити.
Згодом, Віка продовжила малювати картину, а він повернувся на лавку, щось читав у телефоні.
В парку з’явилися парочки літніх людей, прогулювалися по алеях. Привітне сонце підбадьорило дівчину, вміло поправила деякі штрихи і вже почала збиратися додому. Коли помітила, до неї йшов Руслан. Здивувалася його вигляду,
- Що вирішив зачіску змінити?
- До школи залишається два дня, треба мати пристойний вигляд. З літом прощається природа, а я попрощався з чуприною, яку відростив за літо.
З нею склав мольберт і в клітчасту сумку ложив розібраний стільчик і коробку з пензлями та фарбами.
- Я… оце, хотів тебе запросити в кафе, може відсвяткуємо знайомство,
- сказав ледь червоніючи.
- Але я міцні коктейлі, алкогольні напої не вживаю.
- В цьому ми з тобою ніби брат і сестра. Я запрошую випити кави, чи чаю та солодощі на твій смак.
- А що… от візьму й погоджусь. Дідусь забере речі, думаю він не буде заперечувати, - сказала й дивилася на його реакцію.
В очах миготіння блиску, задоволений, сказав ніжним голосом,
- Мені приємно, ти здаєшся щирою, доброю людиною. У тебе й очі такі кругленькі, красиві, правда мене вибивають з колії.
- Та в тебе ж такий самий колір очей, який гіпноз, не сміши!
В її очах, він помітив сонячні блиски, вона радісно, емоційно продовжила,
- А знаєш, я з напоїв дуже люблю фанту. Її колір нагадує приближення осені. Я люблю літо, але осінь мене більше вражає своєю барвистістю, різноманіттям кольорів. Давай візьмемо пляшку, вип’ємо за минуле літо, тобто попрощаємося з ним.
Він помітив її дитячість, посміхнувшись.
- Нині і картину так назвала. Ну, як хочеш. Може ми наш вечір назвемо -прощання з літом.
- Так! Це ж просто чудово. Я подарую тобі цю картину. Дивлячись на неї, може пригадаєш наше знайомство. Чи забудеш?- хихикнула тихо.
Зненацька замовкли, до них підійшов дідусь.
Вадим Степанович, познайомившись з хлопцем, побажав гарно провести час, забрав речі, поспішав додому.
Сонце відміряло добру половину сяйної днини. По алеях парку, в нагоді знайти щось смачненьке, скакали горобці. Почувши кроки, дружно здіймалися, розлетілися в різні сторони.
Удвох, взявшись за руки вони йшли в напрямку до виходу парка. Кожен при своїх мріях. Але їх поєднували думки, в надії, щоби нарешті закінчилася війна. І після останнього дзвоника в школі, мали вибрати свій шлях у нове життя.
29.08. 25р.
ID:
1046696
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.08.2025 21:22:45
© дата внесення змiн: 29.08.2025 21:22:45
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
