|
Сарана у зоколишньому віконечку —
Балабоше, гейби мої сни,
що я не згадав.
Соненько зникає,
гуде брудне вітрило —
Спини шурхотять —
зелені, кістяно-гострі,
мовби крихти цікельця.
Їх мільйони серед тут,
але жодна не знає,
чом летить сюди.
Так і ми — без мети,
лиш імпульси, спрага, зграя.
Поле — як огро́м.
Все дереться: коріння, пил,
і кождий проріз.
Акриди — то знак звуку,
який сам себе боїться.
Вони несуть зерцала
замість щелеп,
і кожна люля зерна убачає свій гріх.
Боже покарання, гірке і страшне,
За всяку провину ,
що криє в собі темноту.
Земля гуде, немов рубець веліара,
що рай проковтнув ще учора.
Нива, буцім мертвий вівтар,
де жертви — самі колосся.
Усяк укус – це нота,
що губиться в хорі,
Де симфонія голоду
грає без упину.
І серцебиття землички –
це відлуння печалі,
Коли час обертається в жовту піну.
Небо — як утроба.
Тепле, сірувато-мутне, багрянисте.
Саранча у ньому —
Ніби думоньки ще ненароджених,
що питають: «А якби?»
І бриз говорить,
Але не слова, а по́шум
з тисяч варґ комах,
Наче з рота пекельної флейти...
Та ось спо́тайня — світло.
Вись знову прозора,
без гуркоту крил.
Наче Бог прибрав завісу,
Аби угледіти нас...
Вони відчкурнули.
Але в кожнісенькій галузині —
дзюра від зубців.
Навіть ка́дівб золотенький проходить
крізь їхні по́руби в корі...
І Я нало́пом прокинувся — і виявив,
що локуста вже в мені.
Не в животі, не в легенях —
у погляді, що не встигає втекти.
Вона прийшла листом без адреси,
в якому нічого не було —
крім інструкції: мовчи.
Я прикусив язика,
але вона розмножується....
ID:
1044630
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Верлібр
ТЕМАТИКА: Сільська лірика
дата надходження: 29.07.2025 05:31:48
© дата внесення змiн: 29.07.2025 06:31:25
автор: О. Хвечір.
Вкажіть причину вашої скарги
|
Нас заспокоюють, що ця сарана - чудовий корм для птахів, а їсть вона тільки очерет, і то зовсім небагато!
