У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Снів вечірніх мари, мрійні, таємничі,
Марно дожидали сонячне обличчя…
В даль пішли, в пустелю, спечну і піщану,
В даль безмірну, темну, в сіру даль туманну…
Чорні лахманини трауру оділи
І шукають місце на свої могили,
А печаль кладе тінь медом на їх лиця…
Під дощем поволі, як журна вервиця,
В даль ідуть на смуток і життя жебраче,
А з очей йдуть сльози… Так розпука плаче…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Хтось мене покинув в день той непривітний…
Хто? Не знаю… Зник хтось – я лишивсь самітний…
Хтось помер… Хто? Пам’ять мучити не треба…
Любий хтось… бо був я на чиїмсь погребі…
Так… Хотіло щастя підійти – злякалось…
Хтось хотів кохати – серце розірвалось,
Як дізнавсь, що іскру в грудях не розпалить…
Вмер бідняк і люди його поховали…
Спопелив вогонь десь хату неборачу…
Діти погоріли… Люд навколо плаче…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Сатана йшов садом ревний і журливий,
І зробив садок мій пустищем жахливим…
Голову схиливши, йшов він сумовито,
Попелом присипав розбуялі квіти,
На траві розкидав каменисті брили
І посіяв смерті неземне страшило…
Аж, бентежний ділом – олова вагою,
Ліг в камінній пущі, змучений жагою,
Щоб у грудях стлумить збудження гаряче
І в жахливім смутку лити сльози плачу…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Leopold Staff, Deszcz jesienny
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Wieczornych snów mary powiewne, dziewicze
Na próżno czekały na słońca oblicze...
W dal poszły przez chmurną pustynię piaszczystą,
W dal ciemną, bezkresną, w dal szarą i mglistą...
Odziane w łachmany szat czarnej żałoby
Szukają ustronia na ciche swe groby,
A smutek cień kładzie na licu ich miodem...
Powolnym i długim wśród dżdżu korowodem
W dal idą na smutek i życie tułacze,
A z oczu im lecą łzy... Rozpacz tak płacze...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Ktoś dziś mnie opuścił w ten chmurny dzień słotny...
Kto? Nie wiem... Ktoś odszedł i jestem samotny...
Ktoś umarł... Kto? Próżno w pamięci swej grzebię...
Ktoś drogi... wszak byłem na jakimś pogrzebie...
Tak... Szczęście przyjść chciało, lecz mroków się zlękło.
Ktoś chciał mnie ukochać, lecz serce mu pękło,
Gdy poznał, że we mnie skrę roztlić chce próżno...
Zmarł nędzarz, nim ludzie go wsparli jałmużną...
Gdzieś pożar spopielił zagrodę wieśniaczą...
Spaliły się dzieci... Jak ludzie w krąg płaczą...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Przez ogród mój szatan szedł smutny śmiertelnie
I zmienił go w straszną, okropną pustelnię...
Z ponurym, na piersi zwieszonym szedł czołem
I kwiaty kwitnące przysypał popiołem,
Trawniki zarzucił bryłami kamienia
I posiał szał trwogi i śmierć przerażenia...
Aż, strwożon swym dziełem, brzemieniem ołowiu
Położył się na tym kamiennym pustkowiu,
By w piersi łkające przytłumić rozpacze,
I smutków potwornych płomienne łzy płacze...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
ID:
1039416
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 09.05.2025 18:06:55
© дата внесення змiн: 09.05.2025 18:06:55
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
