Не руш мене! Я вловлюю цю тишу.
Вона, мов пісня, чиста - без кінця,
Як хресний хід, ясний вогонь лиця
Та поклик світла, що здолає нішу.
У ній живу, пірнаючи все глибше.
Вона, як суть безмовного вінця,
Де серцем доторкаюся Творця,
А сум в мені зникає, наче злишок.
О, не торкай! У цю єдину мить
Усе минуще опадає з мене.
Бо тиша не порожнє, а натхненне,
В якій гірка тривога відболить,
Там рідне слово проросте, як зерна,
І світ порине в сонячну блакить.
