Цей тарган сидить у банці,
Душу сумніви гризуть.
Він в полоні, як ті бранці,
Що на страту мовчки йдуть.
Вмерти він не зарікався,
Страх хоч мову відібрав.
Він би смерті не боявся,
Якби все про душу знав.
Хай цього йому замало,
А наука довела,
Що кістки, печінка, сало,
Це душа твоя була.
Проти висновків науки
Не попреш, хоч гопки стань.
Склав тарган на грудях руки,
Не уникнувши страждань.
Де затоптані доріжки
Наш тарган спаде з лиця.
І задравши свої ніжки
Ждатиме свого кінця.
І кістки його дитинні
Вітер і дощі зітруть.
Його очі ніжно-сині
Курки знехотя склюють.
Чудовий вірш! 
