***
Весна, як недолюблене дівчисько,
розсипається
Ультрафіолетом по занімілій шкірі
від холоду,
Силою-силенною ніжності
всотується в глибину,
Щоб кожен пагорб
теплом вирівняти
і коливанням світла спереду.
На тобі, сестро, жменю,
на скатертині твого світу, любові,
Випий її до дна, бо стоншається
в обрисах ночі,
І просіється темрява на крихти колосків віри твоєї, і проросте
На краєчку твого серця.
такий милий верлібрик, Олесю! 
