Пустельний пісок жарився під палючим сонцем, його
піщинки обпікали босі, ніжні стопи, що ще не встигли
огрубіти і зсохнути від гарячого вітру, який не барився
про себе нагадати. Та вона йшла, поволі ступаючи, не
розуміючи, чому опинилася тут, її тіло пестили
промені сонця, вже не перший день мордуючи
зневодненням.
Заблукала отут серед пустелі, заблукала бо не там
повернула, не у того запитала дороги, не там почала
пускати коріння, яке в кінці кінців стало гнити. Її душа
поривалася, підказувала правильний шлях, та розум
не хотів сприймати, він блокував всі підказки своєю
логічністю, яка в даному випадку працювала проти, а
не за.
Вона впала на коліна. Гарячий пісок, здавалося став
ще гарячішим. А небо було ясним, сонце променями
все малювало по тілу і обличчю. Воно таке яскраве,
таке ясне, і так ріже очі...
"Вставай, дівчино, підводся", почула крізь палкі
сонячні промені якийсь чоловічий, мужній голос...
Дуже файно! Незламність. Яким би розпеченим і лютим з тобою не було б життя.
Вона вірила, що й і у неї є шанс... шанс віднайти Своє, Рідне. Ви - Молодець.
Такі твори дають людям надію. Це - обриси душі, яка є світлою, хоч і страждає,
яка іде вперед, хоча надії майже нема. Ви не одна така. Пані Авторко, продовжуйте
свою щиру працю.
Mezu Svitlana відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
