Казала бабуся маленькій мені,
Що душі людей відлітають у небо.
Їм гарно. Вони не бувають сумні…
Хоч в царство оте поспішати не треба.
Цей вислів у давнє мене поверта,
Коли задивляюсь у зоряний простір.
То, може, і справді наш дім десь отам,
А тут, на землі, ми всього тільки гості?
В тій висі вже вкотре шукати берусь
Немислимі села, столиці, райони,
Та очі надовго спиняю чомусь
Лиш на Оріоні, лиш на Оріоні.
Можливо, я звідти?
Цей правильний ромб –
З дитинства помічене мною сузір’я.
Воно навіває любов і довір’я
І начебто дихає чистим добром.
Ні згинистих ліній, ні зайвих прикрас.
Здається, все зло в цих зірок під прицілом.
Такий Оріон.
І як прийде мій час,
То хай би до нього душа полетіла.
