Я прожив би й тисячі життів,
знаючи, що в прірву головою,
плакав би, страждав, кохав, радів,
як би знав, що все те - із тобою.
Я терпів би найлютіший біль,
гнав би геть гірке розчарування,
щоб з тобою мати мед і сіль,
бо без солі не бува кохання.
Я чекав би десять, тридцять літ,
скільки б довелося зачекати,
щоб очей зелений хризоліт
цілувати, ніжно цілувати.
Помирав би й знову воскресав,
якби знав, що є для чого жити,
подолав би Стікс і Лету вплав,
якби знав, що є чого терпіти.
І в чеканні має бути сенс,
і в терпінні, і в бажанні вити.
Я воскрес таки, таки воскрес,
не кохати вже, а світу мстити.
дуже красиво, кінцівка прада збила з пантелику, але мабуть це все з середини і в цьому щось таки є! молодець, бажаю вам міцного та взаємного кохання!!!
. Чи то Ви з іронією( "ню-ню"), а я не відразу вловив? Балувався у шкільні роки віршиками, казали, що виходить римувати.
гарна поезія 
