Злотокоса моя, надпечальна осіння снаго,
Скажи бо мені, моя панно п’янка, ти щаслива?
Обціловує дощ твоє тіло. Ти любиш його?
Чи може немило, нірвано, купатися в зливах?
Забіліли сади – перший іній закравсь у твій світ
І торкає лиця з-поза хмари надломлений промінь.
Затуманюйся, млій, моя ладо в пурпурній листві
Зупинися в росі, що лежить на траві невагомо.
Віддавайся вітрам, окаянні кохають тебе,
Листопадом укрий, як фатою, оголені плечі.
Видно мрійну таку нашептали невинні з небес,
Або висікли з хмар зачаровані зорі-предтечі.
Ці рядки як вино, наповняють снагою мене,
Зразу легко стає й забуваєш війну і бої,
і я знову пишу, і ця осінь мене не мине,
Бо канва уже є і лишилось наповнить її.
Дякую за класику.
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00