Та доки будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?
Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?
Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми ж досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.
Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми ж не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!
…Коли ж нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Щоби чужинські знов закони
Не диктували нам з Кремля?!
Коли ж прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...
Та вірю я в прийдешній день
І в волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
